— Заспокойтеся, добродію! — сказав він. — Може, ваш син не виконав якихось карантинних чи митних формальностей, і як надасть усі потрібні пояснення, його, напевне, відразу ж звільнять.
— Що це означає? — насупившись, запитав Кадрус у Данґляра, який удавав здивованого.
— А я хіба знаю! — відказав Данґляр. — Як і ти, я бачу, що тут коїться, нічого не тямлю й дивуюся.
Кадрус шукав очима Фернана, але той зник.
Тоді вся вчорашня сцена постала перед ним із жахливою ясністю: трагедія, що сталася оце, неначе зірвала покривало, яке накинуло на його пам’ять учорашнє сп’яніння.
— А це часом не наслідки того жарту, що про нього казали ви вчора? — запитав він хрипко. — Якщо так, то лихо тому, хто його утнув, — тут веселого небагато.
— Та ні ж бо! — вигукнув Данґляр. — Ти ж знаєш, що я подер записку.
— Не подер ти її, — відказав Кадрус, — а жбурнув у куток, та й годі.
— Мовчи, ти нічого не бачив, ти був п’яний.
— Де Фернан? — поспитав Кадрус.
— А я хіба знаю? — відказав Данґляр. — Либонь, пішов у своїх справах... Та нема чого дурниці верзти, гайда ліпше старому допоможемо.
Дантес уже з усмішкою встиг потиснути долоні всім своїм друзям і віддався до рук вояків.
— Заспокойтеся, помилка з’ясується, і, певне, я навіть до в’язниці не дійду, — сказав він.
— Авжеж, я ладен заприсягтися! — підхопив Данґляр, який допіру підійшов.
Дантес спустився східцями. Попереду йшов комісар, обабіч — вояки. Ридван із відчиненими дверцятами чекав біля порога. Дантес сів, із ним сів комісар із двома вояками. Дверцята зачинилися, і ридван покотив до Марселя.
— Прощавай, Дантесе! Прощавай, Едмоне! — вигукнула Мерседес, вибігаючи на галерею.
В’язень почув той останній вигук, що вирвався, немов ридання, із розтерзаного серця його нареченої, визирнув у вікно ридвана, гукнув: «До побачення, Мерседес!» — і зник за рогом форту Сен-Ніколя.
— Зачекайте мене тут, — сказав судновласник, — я сяду до першого-ліпшого ридвана, що трапиться мені, поїду до Марселя і повернуся до вас зі звістками.
— Їдьте, — заволали всі разом, — їдьте і повертайтеся хутчій!
Після цього подвійного від’їзду поміж тими, що лишилися, декілька хвилин панувала похмура журба.
Едмонів батько й Мерседес довго стояли окремо, поринувши кожен у свою скорботу; і раптом очі їхні зустрілися. Обоє відчули, що вони дві жертви, вражені тим самим лихом, і кинулися одне одному в обійми.
Тут до зали повернувся Фернан, налляв собі склянку води, випив і сів на стілець.
Випадково на сусідній стілець опустилася Мерседес.
Фернан мимохіть відсунув свого стільця.
— Це він! — сказав Данґлярові Кадрус, що не зводив очей із каталянця.
— Та навряд, — сказав Данґляр, — надто вже він дурний; принаймні гріх на тому, хто це вчинив.
— Ти забуваєш про того, хто йому нараяв, — сказав Кадрус.
— Ох, знаєш! — відказав Данґляр. — Якби довелося відповідати за все, що кажеш на вітер!
— Повинен відповідати, якщо те, що кажеш на вітер, падає іншому на голову!
Тим часом гості на всі лади тлумачили Дантесів арешт.
— А ви, Данґляре, — поспитався чийсь голос, — що гадаєте про це?
— Гадаю я, — відказав Данґляр, — чи не провіз він якихось заборонених товарів?
— Але ж ви, Данґляре, рахівник і мали б знати про це.
— Авжеж, але рахівник знає тільки те, що йому показують. Я знаю, що ми привезли бавовняний папір, та й годі; що ми взяли вантаж в Александрії у пана Пастре й у Смирні у Паскаля; більше мене ні про що не питайте.
— О! Тепер я пригадав, — прошепотів сердешний батько, хапаючись за останню надію. — Він казав мені вчора, що привіз для мене скриньку кави і скриньку тютюну.
— От бачите, — сказав Данґляр, — так і є! За нашої відсутності митники обшукали «Фараон» і знайшли контрабанду.
Мерседес тому не вірила. Горе, яке вона так довго стримувала, раптом вирвалося назовні, і вона вибухнула риданнями.
— Годі вже, годі! Будемо сподіватися, — сказав старий, сам не тямлячи, що каже.
— Будемо сподіватися! — повторив Данґляр.
«Будемо сподіватися!» — хотів було сказати Фернан, та слова застряли у нього в горлі, лише губи безгучно ворушилися.
— Панове! — закричав хтось із гостей, що стояв на галереї. — Панове, ридван! Моррель! Він, либонь, везе нам добрі звістки!
Мерседес і старий батько кинулися назустріч судновласнику. Вони зіткнулися в дверях. Моррель був дуже блідий.
— То що? — поспитали вони в один голос.