— Що кажете, маркізо?.. Перепрошую, я не стежив за бесідою.
— Облиште дітей, маркізо, — сказав старий, що запропонував тост. — Сьогодні їхні заручини, і їм, звісно ж, не до політики.
— Вибачте, матінко, — сказала молода і гожа дівчина, білява, з оксамитовими очима, оповитими вологою, — це я захопила пана де Вільфора. Пане де Вільфоре, матінка хоче поговорити з вами.
— Я ладен відповідати маркізі, якщо вона зволить повторити запитання, котрого я не розчув, — відказав пан де Вільфор.
— Я прощаю тобі, Рене, — сказала маркіза з ніжною усмішкою, яку дивно було бачити на цьому холодному обличчі; та жіноче серце так уже створене, що, хоч було б воно висушене забобонами і вимогами етикету, у ньому завжди залишається плідний і живий закуток. — Я казала, Вільфоре, що в бонапартистів немає ні нашої віри, ні нашої відданості, ні нашої самозреченості.
— Пані, у них є одна риса, що заступає всі наші, — фанатизм. Наполеон — Магомет Заходу; для всіх цих людей ницого походження, та надзвичайно честолюбних, він не лише законодавець і володар, а ще й символ — символ рівності.
— Рівності! — вигукнула маркіза. — Наполеон — символ рівності? А що ж тоді пан Робесп’єр? Мені здається, ви крадете його місце і віддаєте корсиканцеві, наче мало й одної узурпації.
— Ні, добродійко, — заперечив Вільфор, — я залишаю кожного на його постаменті: Робесп’єра — на майдані Людовика XV на шибениці; Наполеона — на Вандомській площі, на його колоні. Та тільки один запроваджував рівність, яка принижує, а другий — рівність, яка підносить; один звів королів до рівня гільйотини, а інший підніс народ до трону. Це не заважає тому, — регочучи, докинув Вільфор, — що обидва — мерзенні революціонери і що дев’яте термідора і четверте квітня тисяча вісімсот чотирнадцятого року — два щасливі дні для Франції, які однаково повинні святкувати друзі ладу і монархії; та цим пояснюється також і те, чому Наполеон, навіть повалений, — і, сподіваюся, назавжди, — зберіг ревних прибічників. Що ви хочете, маркізо? Кромвель був тільки половиною Наполеона, а навіть він мав їх!
— Знаєте, Вільфоре, усе це за милю тхне революцією. Та я вам прощаю, — адже не можна бути сином жирондиста і не зберегти революційного духу.
Обличчя Вільфора зашарілося.
— Мій батько був жирондист, це правда; та мій батько не голосував за смерть короля; його переслідували в день Терору, як і вас, і він мало не склав голову на тій-таки шибениці, де покотилася голова й вашого батька.
— Так, — відказала маркіза, на обличчі якої геть не відбився кривавий спогад, — тільки вони піднялися б на шибеницю задля діаметрально протилежних принципів, і ось вам докази: уся наша родина зберегла вірність вигнанцям Бурбонам, а ваш батько відразу ж пристав до нового уряду; громадянин Нуартьє був жирондистом, а граф Нуартьє став сенатором.
— Матінко, — сказала Рене, — ви пам’ятаєте нашу умову: ніколи не повертатися до цих похмурих спогадів.
— Мосьпані, — сказав де Вільфор, — я приєднуюся до панни де Сен-Меран і разом із нею покірно прошу вас забути про минуле. Нащо засуджувати те, перед чим навіть Божа воля безсила? Бог владен змінити будучину; у минулому він нічого не може змінити. Ми можемо якщо не зректися минулого, то бодай накинути на нього укривало. Я, наприклад, відмовився не лише від переконань мого батька, а навіть від його імені. Батько мій був і, можливо, ще й тепер бонапартист і зветься Нуартьє; я рояліст і звуся де Вільфор. Нехай висихають у старому дубові революційні соки; ви дивитеся лише на гілку, що відокремилася від нього й не може, та й, либонь, не хоче відірватися від нього назавжди.
— Пречудово, Вільфоре! — вигукнув маркіз. — Пречудово! Добре сказано! Я теж завжди запевняв маркізу забути про минуле, та марно; сподіваюся, ви будете щасливі.
— Гаразд, — сказала маркіза, — забудемо про минуле, я сама цього хочу, та Вільфор має бути непохитний у майбутньому. Не забудьте, Вільфоре, що ми поручилися за вас перед його величністю, що його величність погодився забути, за нашою порукою, — (вона простягнула йому руку), — як і я забуваю, на ваше прохання. Та якщо вам трапиться до рук якийсь змовник, пам’ятайте: за вами дуже суворо пильнують, оскільки ви належите до родини, яка, можливо, сама перебуває у стосунках зі змовниками.
— Ох, пані, — відказав Вільфор, — моя посада, надто ж за цього часу, в якому ми живемо, зобов’язує мене бути суворим. І я буду суворий. Мені вже декілька разів доводилося підтримувати звинувачення за політичними справами, і в цьому стосунку я добре себе показав. На жаль, це ще не край.