— Якби я був сам, любий мій друже, то простягнув би вам руку і сказав: «Домовилися!» Та в мене є компаньйон, а ви знаєте італійське прислів’я: «Chi ha compagno ha padrone»[1]. Та половину справи вже зроблено, тому що один із двох голосів уже за вас. А завоювати для вас другий — то вже моє діло.
— О пане Моррелю! — вигукнув юнак зі сльозами на очах, потискаючи його долоні. — Дякую, дякую вам від імені батька і Мерседес.
— Добре, Едмоне, має ж бути для чесних людей Бог на небі! Ідіть до батька, ідіть до Мерседес, а потім приходьте до мене.
— Може, завезти вас на берег?
— Та ні, дякую. Я залишуся тут і прогляну рахунки з Данґляром. Ви задоволені були ним під час плавання?
— І задоволений, і ні. Як товаришем — ні. Мені здається, він незлюбив мене відтоді, як одного разу, посварившись із ним, я з дурного розуму запропонував йому зупинитися хвилин на десять біля острова Монте-Крісто і вирішити нашу суперечку; мені, звісно, не слід було такого казати, і він дуже розумно вчинив, що відмовився. Як про рахівника про нього нічого не можна сказати недоброго, і ви, либонь, будете задоволені ним.
— Але скажіть, Дантесе, — запитав господар судна, — якби ви були капітаном «Фараона», то лишили б із власної волі на ньому Данґляра?
— Чи капітаном я буду, чи помічником, пане Моррелю, я завжди буду з цілковитою повагою ставитися до всіх тих осіб, що користуються довірою моїх господарів.
— Правда ваша, Дантесе. Ви добрий хлопчина. А тепер ідіть, а то, бачу, ви наче на голках.
— То я у відпустці?
— Ідіть, кажу вам.
— Ви дозволите взяти вашого човна?
— Беріть.
— Бувайте, пане Моррелю. Незмірно вдячний вам.
— Бувайте, Едмоне. Нехай щастить!
Молодий моряк плигнув у човна, сів коло стерна і звелів гребти на вулицю Каннеб’єр. Два матроси навалилися на весла, і човен полинув так хутко, як лиш дозволяла сила-силенна інших човнів, що захаращували вузьке війстя, яке поміж двома рядами кораблів вело від входу в порт до Орлеанської набережної.
Судновласник із усмішкою стежив за ним до самісінького берега, бачив, як він стрибнув на бруківку і зник у строкатій юрмі, що від п’ятої години ранку до дев’ятої вечора наповнювала славетну вулицю Каннеб’єр, якою сучасні фокейці так пишаються, що цілком серйозно кажуть, зі своїм характерним акцентом: «Якби в Парижі була вулиця Каннеб’єр, то Париж був би маленьким Марселем».
Озирнувшись, судновласник побачив за своєю спиною Данґляра, що начебто чекав на його розпорядження, а насправді, як і він, проводжав поглядом молодого моряка.
Та була величезна різниця у виразі цих двох поглядів, що стежили за тією самою людиною.
II. Батько і син
Поки переповнений ненавистю Данґляр намагається кинути підозру на свого товариша, нашіптуючи судновласникові різну гидоту про нього, підемо за Дантесом, який, пройшовши всю вулицю Каннеб’єр, поминув вулицю Ноай, увійшов у невеличку кам’яницю на лівому боці Меянських алей, прудко піднявся темними східцями на п’ятий поверх і, тримаючись однією рукою за бильця, а другу притуляючи до серця, що аж калатало від хвилювання, зупинився перед прохиленими дверима, крізь які можна було побачити всю комірчину.
У тій комірці жив його батько.
Звістка про прибуття «Фараона» ще не дійшла до старого, який, залізши на стілець, тремтливою рукою поправляв настурції й ломиноси, які оповили його вікно. Раптом хтось обхопив його ззаду, і він почув знайомий голос:
— Тату! Любий мій тату!
Старий скрикнув і обернувся. Угледівши сина, він кинувся в його обійми, тремтячи і геть блідий.
— Що з тобою, тату? — занепокоєно запитав юнак. — Ти нездужаєш?
— Ні, ні, любий Едмоне, сину мій, дитино моя, ні! Та я не чекав тебе... Ти застав мене раптово... це від радості. Боже мій! Мені здається, що я помру!
— Заспокойся, тату, це ж я. Усі кажуть, що радість не може зашкодити, тому-то я так просто й увійшов до тебе. Усміхнися, не дивися на мене такими очима. Я повернувся додому, і все буде гаразд.
— Тим ліпше, дитино моя, — відказав старий, — та як це буде все гаразд? Хіба ми більше не розлучатимемось? Розкажи ж мені про своє щастя!
— Нехай простить мені Господь, що я радію щастю, яке будується на горі цілої родини, та, Бог свідок, я не бажав цього щастя. Воно прийшло саме, і в мене немає сили сумувати. Капітан Леклер віддав Богові душу, і цілком можливо, завдяки заступництву пана Морреля, я здобуду його місце. Розумієш, тату? У двадцять років я буду капітаном! Сто луїдорів платні й частка з прибутків! Хіба міг я, убогий матрос, чекати цього?