Світанок застав їх біля Алерії. Цілий день вони маневрували, а ввечері на березі спалахнули вогні; мабуть, розташування тих вогнів свідчило про те, що можна розвантажувати товар, бо на гафелі підняли сигнальний вогонь замість прапора і підійшли до берега на рушничний постріл.
Дантес помітив, що капітан, либонь, із огляду на ці врочисті обставини, поставив на палубі «Юної Амелії» дві невеликі кулеврини, які без особливого шуму могли випустити на тисячу кроків по добрячій чотирифунтовій кулі.
Та цього разу та осторога виявилася зайвою; усе обійшлося тихо і пристойно. Чотири шлюпки безгучно підпливли до «Амелії», що, певне, із чемності, спустила на воду і свою шлюпку; ті п’ять шлюпок працювали досить моторно, і о другій годині ночі весь вантаж із «Юної Амелії» перевезли на суходіл.
Капітан «Юної Амелії» так полюбляв лад, що тієї ж ночі поділив прибуток поміж екіпажем; кожен матрос отримав по сто тосканських ліврів, тобто десь по вісімдесят франків.
Та на цьому експедиція не скінчилася — вони попрямували до Сардинії. Треба було знову навантажити розвантажене судно.
Друга операція відбулася так само вдало, як і перша: «Юній Амелії», вочевидь, таланило.
Новий вантаж призначався для герцогства Луккського. Майже весь він складався з гаванських сигар, хересу і малаги.
Тут сталося непорозуміння з митницею, цим одвічним ворогом капітана «Юної Амелії». Один сторож лишився на місці, двох матросів поранили. Один із цих матросів був Дантес. Куля поцілила йому у праве плече, та не зачепила кістки.
Дантес був задоволений тією сутичкою і майже тішився раною; цей суворий урок показав йому, що він уміє дивитися в обличчя небезпеці й терпіти страждання. Загрозу він зустрів з усмішкою, а отримавши рану, сказав, як ото грецький філософ: «Болю, ти не лихо».
Та й смертельно пораненого сторожа він бачив, і, може, тому, що він розпалився під час тієї сутички, а може, тому, що почуття його притупилися, та те видовисько не збентежило його. Дантес уже став на той шлях, яким хотів прямувати, і йшов до поставленої мети — серце його стало мов камінь.
Побачивши, що Дантес повалився додолу, Джакопо кинувся до нього, звів на ноги і потім старанно доглядав його.
Отож, якщо світ не такий добрий, як гадав доктор Панглос, то й не такий злий він, як здавалося Дантесові, коли цей матрос, який нічого не міг чекати від товариша, крім частки прибутку на випадок його смерті, так засмутився, як подумав, що він загинув.
Слава Богу, як ми вже сказали, Едмона тільки поранили. За допомогою цілющих трав, що їх збирали сардинські бабці в таємничі, лише їм відомі дні та години, і потім продавали контрабандистам, рана незабаром загоїлася. Тоді Едмон вирішив випробувати Джакопо. Він запропонував йому віддячити часткою свого прибутку; та Джакопо відкинув ту пропозицію з обуренням.
Повага і відданість, якими пройнявся Джакопо від першого ж погляду на Едмона, призвели до того, що й Едмон відчув до Джакопо якусь приязнь. Та той більшого й не вимагав; він інстинктивно почував, що Едмон створений для вищого становища, ніж те, що посідав, хоч Едмон і намагався не показувати своєї переваги. І добрий хлопчина цілком задовольнявся тим, що Едмон спускався до нього.
У довгі години плавання, коли «Амелія» спокійно линула блакитним морем і завдяки попутному вітру, що напинав її вітрила, не потребувала нікого, крім стерничого, Едмон із морською мапою в руках ставав наставником у Джакопо, як ото бідолашний абат Фаріа був його вчителем. Він показував йому розташування берегів, пояснював поділки компаса, учив його читати велику книгу, розгорнуту понад нашими головами, ту, що називається небом, книгу, де Бог пише по блакиті сяйливими літерами.
І коли Джакопо запитував:
— А варто навчати убогого матроса всьому цьому?
Едмон казав:
— Хто там знає? Може, ти станеш колись капітаном корабля, адже твій земляк Бонапарт став імператором!
Ми забули сказати, що Джакопо був корсиканцем.
Минули вже два з половиною місяці безперервного плавання. Едмон зробився тепер таким самим вправним береговим промисловцем, як передніше був хоробрим моряком; він зазнайомився з усіма прибережними перемитниками; вивчив усі масонські знаки, завдяки яким ці напівкорсари впізнають один одного.
Двадцять разів пропливав він повз острів Монте-Крісто, та жодного разу не мав нагоди там побувати.
Тому він вирішив учинити ось що.
Тільки скінчиться термін його служби на «Юній Амелії», він найме своїм коштом невеликого човна (Дантес міг це зробити, бо упродовж кількох місяців плавання накопичив із сотню піастрів) і під яким-небудь приводом вирушить на острів Монте-Крісто.