О сьомій вечора все було готове; у десять хвилин на восьму судно вже огинало маяк, тієї хвилини, як на нім спалахнуло світло.
Море було спокійне, віяв свіжий південно-східний вітер. Вони пливли під блакитним небом, де Бог теж запалював свої маяки, кожен з-поміж яких був цілим світом. Дантес заявив, що всі можуть лягати спати й що він залишиться коло стерна.
Коли Мальтієць (так прозивали Дантеса) робив таку заяву, ніхто не сперечався й усі спокійнісінько вкладалися спати.
Так бувало не раз. Дантес, що з самотності повернувся раптом у світ, часом почував непереборне бажання лишитися на самоті. А де може бути така безмежна і поетична самотність, як не на кораблі, що лине морською пустелею, у нічному мороці, у безгомінні нескінченності, під оком усевишнього?
Але й тієї ночі самоту наповнювали Дантесові гадки, пітьму осявали його мрії, безгоміння оживляли його надії.
Коли капітан прокинувся, «Амелія» ішла під усіма вітрилами. Не було жодного клаптя полотна, який би не напинався вітром. Корабель робив понад два з половиною вузли за годину.
Острів Монте-Крісто здіймався на обрії.
Едмон передав вахту капітанові й подався й собі прилягти.
Та, попри безсонну ніч, він і на хвилю не склепив очей.
За дві години він знову вийшов на палубу. «Амелія» огинала острів Ельба і перебувала напроти Мареч’яни, а поодаль виднів плаский зелений острів П’яноза; у лазурове небо здіймалася полум’яна вершина острова Монте-Крісто.
Дантес звелів стерникові узяти трохи праворуч, щоб лишити П’янозу по праву руку. Він розраховував, що той маневр скоротить шлях на два чи три вузли.
О п’ятій вечора весь острів уже було видно мов на долоні. У прозорому вечірньому повітрі, пронизаному промінням вечірнього сонця, можна було розгледіти найменші подробиці.
Едмон поїдав очима скелясте громаддя, що мерехтіло всіма вечірніми барвами, від яскраво-рожевої до темно-блакитної. Часом кров припливала до його обличчя, чоло шарілося, і багрова хмара затьмарювала очі.
Жоден гравець, що поставив на кін увесь свій маєток, не відчував такого хвилювання, як ото Едмон у пароксизмі шалених надій.
Настала ніч. О десятій вечора пристали до берега. «Юна Амелія» прийшла першою туди, де й домовлялися.
Попри все своє звичне самовладання, Дантес не зміг витерпіти і перший стрибнув на берег. Якби він наважився, то, як той Брут, поцілував би землю.
Ніч була темна. Та об одинадцятій годині над морем зійшов місяць і посріблив його трепетну поверхню; у міру того, як він сходив, його проміння заливало потоками білого світла нагромадження скель цього другого Пеліону.
Острів Монте-Крісто був знайомий екіпажу «Юної Амелії»; то була одна зі звичних його стоянок. Дантес бачив його здаля щоразу, як ходив на схід, та ніколи не приставав до нього.
Він звернувся до Джакопо.
— Де ми перебудемо ніч?
— А на тартані, — відказав той.
— А в печерах не ліпше нам буде?
— У яких печерах?
— У печерах на острові.
— Не бачив там я ніяких печер, — відказав Джакопо.
Холодний піт виступив на Дантесовому чолі.
— Хіба на острові Монте-Крісто нема печер? — поспитався він.
— Ні.
Джакопова відповідь наче громом вразила Дантеса; потім він подумав собі, що ті печери можуть бути засипані випадковим обвалом чи й навмисне замуровані з обачності самим кардиналом Спадою.
У цьому випадку все зводилося до того, щоб знайти запропащий отвір. Марно було б шукати його вночі, тож Дантес відклав пошуки до наступного дня. До того ж сигнал із моря, який підняли за півмилі від берега і на який «Юна Амелія» відразу ж відповіла таким самим сигналом, сповістив про те, що пора братися до праці.
Запізніле судно, заспокоївшись од сигналу, який означав, що шлях вільний, незабаром наблизилося, біле і безмовне, мов примара, і кинуло якір за кабельтов[19] од берега.
Відразу ж розпочалося перевантаження.
За тією роботою Дантес думав про радісні вигуки, які єдиним словом він міг викликати поміж тими людьми, якби він висловив уголос невідступну гадку, що весь час гупала у нього в голові; та він не лише не відкрив своєї таємниці, а ще й остерігався, що й так уже забагато сказав і міг викликати підозри своєю поведінкою, своїми розпитуваннями, вигляданням, своєю стурбованістю. На щастя для нього, принаймні у цім випадку, тяжке минуле наклало на його обличчя непозбутній відбиток смутку, і рідкісні проблиски веселості здавалися спалахами блискавиці, що осявають буремну хмару.
19
Кабельтов – традиційна морська міра довжини, що дорівнює 0,1 морської милі, тобто 185,2 метра. –