Матроси не змусили себе довго припрошувати; вони були голодні, до них долинав дух печеної козятини, а морські вовки не церемоняться поміж собою.
За годину вони повернулися. Усе, що міг учинити Едмон за той час, це проповзти декілька кроків і притулитися до замшілої скелі.
Та біль його не лише не ущух, а, либонь, ще й посилився. Старий капітан, якому необхідно було вирушити того ж таки ранку, щоб розвантажити товари на кордоні П’ємонту і Франції, поміж Ніццою і Фрежюсом, наполягав, щоб Дантес надався встати. Із нелюдськими зусиллями Дантес виконав його бажання, та з кожною спробою він знову падав, блідий і змордований.
— У нього поламані ребра, — пошепки сказав капітан. — Та дарма, він добрий товариш, і не можна його кидати, спробуємо перенести його на тартану.
Але Дантес заявив, що радше він помре на місці, ніж погодиться терпіти муки, яких йому завдавав найменший порух.
— Що ж, — сказав капітан, — що буде, те й буде. Нехай не кажуть, що ми покинули напризволяще такого доброго хлопчину, як ти оце. Ми піднімемо якір аж увечері.
Та пропозиція дуже здивувала матросів, хоч жоден із них анітрохи не заперечував. Капітана знали як чоловіка суворого і точного, і не було такого випадку, щоб він відмовився від свого наміру чи бодай відклав його виконання.
Тому Дантес відмовився, щоб заради нього сталося таке нечуване порушення усталеного на борту ладу.
— Ні, — сказав він капітанові, — я сам винен і маю зазнати покарання за свою незграбність: лишіть мені невеликий запас сухарів, рушницю, пороху й куль, — щоб стріляти кіз, а, може, і для самозахисту, і кайло, щоб я міг побудувати собі житло, якщо ви, не дай Боже, затримаєтеся.
— Але ж ти помреш від голоду, — сказав капітан.
— Волію я померти, — сказав Едмон, — ніж зазнавати нестерпних страждань.
Капітан зиркнув у бік маленької гавані, де «Амелія» гойдалася на хвилях, ладнаючись вийти в море.
— Що ж нам оце вдіяти з тобою, Мальтійцю? — поспитався капітан. — Ми не можемо покинути тебе, але й залишатися тут нам не можна.
— Вирушайте! — сказав Дантес.
— Нас не буде понад тиждень, — відказав капітан, — і нам ще доведеться звернути зі шляху, щоб зайти по тебе.
— Послухайте, — сказав Дантес, — якщо за два-три дні ви зустрінете рибальського чи будь-якого іншого човна, що йде в цей бік, то скажіть, щоб вони зайшли по мене, я заплачу двадцять п’ять піастрів за переїзд до Ліворно. Якщо нікого не зустрінете, повертайтеся самі.
Капітан похитав головою.
— Знаєте, капітане Бальді, є спосіб усе владнати, — устряв Джакопо. — Вирушайте, а я залишуся з пораненим і буду доглядати його.
— І ти відмовився б від своєї частки у поділі, — запитав Дантес, — щоб лишитися зі мною?
— Авжеж, — відказав Джакопо, — і не шкодуватиму.
— Ти добрий хлопчина, Джакопо, — сказав Дантес, — і Бог віддячить тобі за твій добрий намір; спасибі тобі, та мені не треба нічого. Відпочину кілька днів, одужаю трохи, а поміж цих бескидів я сподіваюся знайти помічне зілля — пречудовий лік від забиття.
І загадкова усмішка промайнула на Дантесових устах; він міцно потиснув Джакопову долоню, та був непохитний у своєму рішенні лишитися на острові, та ще й самому.
Перемитники лишили Едмонові все, що він просив, і пішли, часто озираючись назад і приязно прощаючись із ним, а Едмон тільки одну руку зводив, наче він і поворухнутися не міг.
Коли вони геть щезли з овиду, Дантес засміявся.
— Дивно, — прошепотів він, — що саме поміж такими людьми знаходиш відданість і дружбу!
Потім обережно заповз на вершину скелі, що затуляла від нього море, і побачив звідтіля тартану, що скінчила свої приготування, підняла якір, гойднулася, ніби чайка, що розгортає крила, і рушила з місця.
За годину вона зникла, — принаймні з того місця, де лежав поранений, її не було видно.
Тоді Едмон схопився на ноги, меткіше і легше, аніж дика сарна, що плигає цими бескидами поміж миртових і мастикових дерев, схопив одною рукою рушницю, другою — кайло, і побіг до тої скелі, біля якої закінчувалися карби, які він помітив на бескидах.
— А тепер, — вигукнув він, згадавши казку про арабського рибалку, яку розповідав йому Фаріа, — тепер, Сезаме, відчиняйся!
III. Чарівний блиск