— Так, дійсно, тепер у нас наче порядок, — знизив тон Лангман, але тут же додав: — А от в Одесі, я чув, справи дуже погані.
— Звідкіля ви це взяли? — ще дужче розлютився Штромм.
— Ще місяць тому мені дзвонив колега, він казав, що у них в Одесі госпіталь міської комендатури переповнений пораненими внаслідок терору і диверсій червоних. І я за наказом штабу армії надіслав туди свого хірурга і трьох молодших чинів. Так, тільки сьогодні вранці я говорив по телефону з хірургом, і він знову сказав: справи погані.
— Ну й даремно ви балакаєте про це по телефону, — пробурчав Штромм і говорив далі уже миролюбніше: — Звичайно, румуни впоратися з червоними не можуть. У них немає нашого досвіду і наших можливостей. Однак можете бути певні, ми їм допоможемо — порядок буде і в Одесі.
В цей момент Шрагін думав про відрядження в Одесу, про те, що треба погоджуватися. Коли в Москві планувалась операція, на випадок якщо в цьому місті Шрагіну осісти не пощастить, йому дали явку в Одесі. Чому б тепер не скористатися з цього. Може, виникне можливість перевести його товаришів в Одесу, а не відправляти їх у небезпечний похід до партизанів?
Його роздуми перервала, підійшовши до нього, Любченко.
— Між іншим, саме в Одесі є спеціаліст, якому вашій дружині слід би було показатися, — нахилившись до Шрагіна, сказала вона пошепки.
Шрагін затамував подих. Це її «між іншим» прозвучало як продовження його думки. Пауза тривала одну мить, і Шрагін опанував себе. Ліля вже давно скаржилась на біль у грудях. Емма Густавівна безапеляційно заявляла, що в неї туберкульоз. Дослідження, які зробила Любченко в її лікарні, нічого не показали, але Емма Густавівна і далі наполягала на своєму. Та й сама Любченко, очевидно, не бажаючи ще раз сваритися з нею, погодилась, що, незважаючи на результати досліджень, Лілю слід показати доброму спеціалістові.
— Якби ви могли організувати подорож Лілі до Одеси, я написала б листа цьому професорові. Колись ми разом з ним працювали, і він мене напевно пам’ятає.
— Велике спасибі, Маріє Степанівно, це обов’язково треба зробити, — сказав Шрагін і в цю хвилину остаточно вирішив — він повинен їхати. Треба тільки попросити адмірала Бодеккера дозволити взяти з собою Лілю. Крім усього іншого, він просто боявся залишати її тут саму…
Розділ 38
Кирило прокинувся пізно. Все ще діяла морська звичка — добре виспатись перед вахтою. Тепер він називав вахтою зустрічі з Шрагіним і передачу потім на Велику Землю його повідомлень. За розкладом ця вахта була тричі на тиждень, але траплялися ще й авральні, понад розклад, про які він довідувався за сигналом в умовленому місці. Сьогодні саме авральна.
Сонце нахабно лізло у вікна, в хаті смачно пахло свіжо-спеченим хлібом, на кухні лунали голоси жінки й матері. «Пощастило мені з Ларкою, — радісно думав Кирило, — чудова жінка вийшла, навіть з матір’ю живе в злагоді». Іншим разом він аж ображався, що мати така клопітлива і ніжна до його Лари. Але зараз їхня неголосна розмова там, на кухні, викликала в нього блаженне відчуття домівки, затишку. Він пригадав боцмана свого пароплава Арсенійовича, лютого богатиря. Якось під час вечері в камбузі, наслухавшись патякання матросів про їхні пригоди на березі, боцман раптом сказав: «Босяки ви і безштанники, тільки у паскудстві все життя бачите. А головна ж радість життя на своєму березі, де в тебе домівка, дружина, дітки. Опам’ятаєтеся, босяки, та буде пізно».
«Дурні ми були, це правда, а боцман знав, що казав, — думав тепер Кирило, ніжачись у м’якому й теплому ліжку. — От закінчиться війна, знову ходитиму в загранплавання, а коли повертатимусь, на причалі мене ждатиме Ларка. Завалю її заморськими подарунками, одягну як лялечку. Коли б тільки війна закінчилась…»
Шрагін був задоволений радистом. Він не знав, що Кирило, зустрічаючись із своїм кращим дружком Льонькою, який працював у поліції, сумлінно переказував йому все, що чув про війну від Шрагіна. Але Льонька не міг зрозуміти, як може Кирило сидіти склавши руки і спокійно дивитись, як берлінські гаврики паскудять їхнє рідне місто. Мало того, він ще катає їх на катері. Кирило відмовчувався. Шрагін заборонив йому навіть натякати другові на якусь свою таємну роботу.
Тим часом Льонька вже діяв самостійно. За службовим розпорядком у поліції він дві доби працював, а одну добу — відпочивав. У свої вільні ночі Льонька полював на гітлерівців. Він убивав їх з дрібнокаліберної гвинтівки. Вогневу точку хлопець обладнав у залишеному садочку біля зруйнованого бомбою будинку. Одним своїм боком садок виходив на головну вулицю — там був паркан, а навпроти, через вулицю — кінотеатр. Другий не обгороджений бік садка виходив на паралельну вулицю. Як тільки смеркало, Льонька займав вогневу позицію і крізь дірку в паркані стежив за під’їздом кінотеатру. Побачивши там солідного німця, він брав його на мушку. Пострілу, що лунав за парканом не було чути на вулиці, а німець падав. Льонька швидко ховав гвинтівку під руїнами будинку, виходив через садок на паралельну вулицю, повертався не поспішаючи додому і лягав спати.