Кілька днів тому Кирило прийшов до Льоньки в його «холостяцьку каюту» — повну різного мотлоху кімнатку на другому поверсі старого будинку, оперезаного балконною галереєю.
— Трьох уже чокнув, — пошепки мовив Льонька, і очі його азартно горіли. — Приєднуйся, дурню, нудьгувати не доведеться…
Пригадавши це, Кирило усміхнувся: «Нічого, Льоню, на останній перевірці ти узнаєш, що і я не спав».
Цілком задоволений собою і своїм життям, Кирило встав з ліжка і почав робити гімнастику. Потім разом з Ларкою і матір’ю пили чай з теплими житніми коржиками і розмовляли про життя.
Лара розповіла, як у лікарняній кубовій, де вона працювала, вночі мало не сталася пожежа. І якраз вона випадково заглянула в куток, де стоїть грубка, і побачила — дрова з неї випали і вже горить підлога. Добре, що води в кубовій скільки завгодно. Директор лікарні обіцяв подяку оголосити.
— А за що ж тобі дякувати? — удавано здивувався Кирило. — За те, що про грубку забула?
— Не тобі судити, — образилась Лара.
— А ти чоловікові не супереч, його слово для тебе закон, — розсміявся Кирило…
Кирило пішов на город і скопав чотири грядки. Потім обідали, сиділи в палісаднику на сонечку, а близько шостої години вечора мати і Лара пішли на чергування. Кирило не знав, що йому робити. Згадав, що Льонька запрошував його сьогодні в кіно — показують якийсь німецький фільм з танками й піснями, сеанс о сьомій годині, закінчиться о дев’ятій. Шрагін прийде тільки о першій годині ночі. Отже, часу на кіно є з лишком.
О пів на сьому Кирило був уже в Льоньки. Піднявшись на балконну галерею, він побачив на дверях амбарний замок, яким Льонька замикав свою каюту. «Чого це він так рано поперся?» — подумав Кирило і швидко збіг з галереї, сподіваючись знайти приятеля біля входу в кінотеатр. Йому б озирнутися, коли він біг, та він дуже поспішав і тому не побачив, що за ним назирці чимчикують двоє по обидва боки вулиці.
Льоньки біля кінотеатру не було. Кирило поштовхався трохи й пішов додому. І тепер йому треба було б оглянутись. А втім, уже посутеніло, і навряд чи він помітив би тих двох, які знову йшли за ним…
У цей час його дружок Льонька із закривавленим обличчям стояв посеред кабінету Релінка. Його взяли дома годину тому…
Шпиги легко встановили, що всі три німці вбиті з дрібнокаліберної гвинтівки і дістали кулі з одного напрямку. Не так уже важко було потім знайти й місце, звідкіля стріляли. У садку залишили засідку. Сьогодні вранці Льонька йшов повз своє завітне місце і побачив, як у садку метнулася людина. Та він не дуже стривожився, але після чергування все-таки вирішив подивитися, чи не вкрали часом гвинтівку. Сказати по совісті, схована вона була халтурно. Він переодягнувся дома і пішов до завітного місця. У садку нікого не було. Цегла, що закривала гвинтівку в підвалі згорілого будинку, лежала так, як він її поклав. Він зовсім заспокоївся і вийшов на вулицю, прямуючи до центра міста. Походив ще близько години і, теж не помічаючи, що за ним стежать, на шосту годину вернувся додому, щоб почекати Кирила і разом іти в кіно. Він розпалював примус, коли в кімнату вдерлися поліцаї СД. Одного він різонув по пиці фінкою, другому кинувся під ноги і збив з ніг. Але він був один… Його повезли в СД, а в дворі лишили засідку.
Релінк розраховував зламати Льоньку, як кажуть, з ходу, не давши йому отямитись. Ще не починаючи допиту, він подав сигнал, і на хлопця обрушився град ударів канчуками, йому вибили око, відтяли половину вуха. Він усе це витримав на ногах і тільки страшенно лаявся, захлинаючись власною кров’ю. Потім його підвели до столу Релінка.
— Хто твої співучасники? — спитав німець.
— Нікого… нема… сука двонога, — повільно відповів Льонька.
— Називай прізвища зараз же, інакше смерть! — закричав Релінк.
— Даремно, сука, горлаєш, сказав — нікого нема.
— Добавить! — наказав Релінк.
Знову засвистіли канчуки…
Тим часом Кирило вернувся додому. Була восьма година вечора. Мати й дружина на роботі. Не засвічуючи світла, він ліг у їдальні на тахту матері й заснув. Прокинувся з страшенним страхом: йому здалося, що проспав. Було десять хвилин на дванадцяту. Щоб освіжитися, Кирило облив собі голову холодною водою і розім’явся. Вирішив перевірити радіостанцію. Закривши вхідні двері на засув, він спустився в підвал, причинивши за собою люк. Там засвітив свічку, відчинив двері і ввійшов у тайник. Повітря тут було таке задушливе, що свічка почала гаснути. Прикріпивши свічку в ніші над рацією, він, махаючи куском фанери, почав виганяти з тайника задушливе повітря. Робота трохи краща за гімнастику, навіть спина змокріла, зате свічка більше не гаснула. З ящика, на якому завжди сидів, він вийняв протитанкову гранату і поклав її в нішу, а з-за рації дістав пістолет. Він сам розробив ці застережні заходи, хоч ніколи серйозно не думав, що йому доведеться ними скористатися. Коли він якось показав цю гранату Шрагіну, той сказав тільки одне слово: «Розумно». Тоді у Кирила похолоділа спина. «Невже коли-небудь доведеться цю гранату пустити в хід?..» — думав він кожного разу, виймаючи її перед початком роботи.