Це село він здалеку бачив як на долоні. Білі хатки були розкидані на пологому схилі. Він підійшов до села досить близько, але не помітив жодної живої душі. У нього вже харчі закінчились, і він подумав, чи не розживеться тут хоча б на окраєць хліба. Але зовсім близько від села, там де вже починалися околичні хати, Харченко трохи звернув і пішов рідким чагарником вздовж по-весняному розпухлої річечки. Порівнявшись з селом, він зупинився, прислухаючись, чи не долине звідти який-небудь звук життя.
— Дядю, ти партизан? — почув він дитячий голос, який прозвучав для нього, як гуркіт грому.
Харченко оглянувся і побачив хлопчика років десяти, що невідомо звідки взявся, у батьківському рваному піджаку, який звисав на ньому нижче колін.
— А хай тобі грець… — тихо мовив Харченко, не маючи сили вгамувати серце, що тривожно закалатало.
— Дядю, ти партизан? — знову спитав хлопчик і ступив кілька кроків назад.
— Та звідкіля ти взяв? Я просто перехожий. Розумієш? Іду собі та йду. Як тебе звати?
Хлопчик зірвався з місця і помчав до села, викрикуючи на весь голос:
— Партизан! Партизан! Партизан!
Харченко швидко попрямував далі, але на повороті річечки чагарник кінчався, і він побачив, що село майже поряд. Між хатами бігали й галасували діти. Тікати безглуздо. Харченко не поспішаючи йшов краєм ріллі. Метрів за триста попереду знову починався чагарник. Коли б тільки дійти до нього…
Між двома хатами, де гралися діти, появився чоловік. В руках у нього була гвинтівка. Він швидко пішов навперейми Харченку. Діти бігли позаду. Харченко зрозумів, що до кущів йому не встигнути, але простував далі не поспішаючи.
— Ей, дядю, стривай! — крикнув чоловік.
Харченко зупинився. Між ними було не більше як сто кроків. Харченко розгледів, що в руках у чоловіка не гвинтівка, а товста палиця.
— Хто ти такий? — крикнув чоловік.
— Подорожній, додому йду, — відповів Харченко.
— А де твоя домівка?
— На Харківщині.
Вони з хвилину мовчали, розглядаючи один одного.
— Партизан! Партизан! — закричали діти.
— Дурні ви, якщо я партизан! — сказав Харченко, і ця його простецька фраза, сказана з непідробною прикрістю, видно, заспокоїла незнайомця, і він підійшов ближче. Тепер їх роз’єднувала тільки вузенька смужка ріллі. Харченко вже бачив, що чоловікові було років сорок, у нього руда клочкувата борідка, а під густими бровами ледь світилися маленькі колючі оченята, близько зведені до м’ясистого носа.
— Іди, — суворо сказав чоловік і мотнув головою в бік села.
— А ти хто такий, щоб наказувати? — спокійно запитав Харченко.
— Я в поліції помічник, — не без гордощів відповів чоловік і повторив: — Іди туди, і все.
— За що? Хіба я заважаю тобі, чи що? — слізно заблагав Харченко.
— Іди, а то тривогу підніму, — чоловік вийняв з кишені свисток і підніс до рота…
Вони ввійшли в хату. Жінка, відірвавшись од прання, подивилася на них сердите:
— Робити нічого, гірше від маленьких у гру граєтеся.
— Не твого розуму діло, — цикнув чоловік і показав Харченку на лавку біля вікна. — Сідай там і кажи, хто такий.
Харченко розважливо, не поспішаючи зняв з плеча порожній рюкзак, поклав його на підлогу біля ніг, зняв кепку, розстебнув комір сорочки і спитав:
— Тобі як треба знати: з усіма подробицями?
— Кажи, хто такий і що тобі тут треба?
Харченко почав розказувати, що його старенькі жили на Харківщині. Він назвав село, де ті жили, і пояснив, де воно. Між іншим, у цьому селі якраз жили батьки Григоренка і планом походу було передбачено їх відвідати. Все про це село йому докладно розповів Григоренко.
«Помічник поліції» слухав Харченка дуже уважно і, коли він закінчив розповідати, полегшено зітхнув:
— Знаю я, випадком, те село, так що ти наче правду кажеш.
— Чого ж це зброю тобі дали таку холодну? — спитав Харченко, показуючи на палицю.
— Берданку обіцяли.
— Йому ще маєток на додачу обіцяли, — насмішкувато кинула його жінка.
— Ну, так от… — далі розповідав Харченко. — Мене з полону випустили. Є про це й документи. Пред’явити?
— Давай для порядку.
Чоловік так довго читав довідку, що Харченко почав уже турбуватись. Він помітив, що дивлячись у папірець, хазяїн повільно ворушить губами, — очевидно йому важко було читати.