Шрагін обережно відчинив вікно, і в кімнату разом з прохолодним, пряним запахом повітря ввірвався віддалений гуркіт, схожий на грім. Спогади відкинуто, думки спрямовано вперед, у новий, повний невідомого, день, що тільки-но розпочався. Шрагін став швидко вдягатись.
Насамперед — на завод.
Смертний вирок, про який казав директор, ще не був виконаний. Біля стапелів сиділи солдати, деякі з них, знявши сорочки, підставляли сонцю спини. «Виконавці вироку», — подумав Шрагін. Тисячі людей роками, як працьовиті мурашки, будували завод, потім на цьому заводі зводили красиві, могутні кораблі. І от прийшли сапери, і вони теж люди, які десь щось будували, заклали вибухівку і тепер, гріючись на сонечку, ждуть наказу, щоб у одну мить перетворити завод на купу руїн. Але інакше не можна: подарувати ворогові такий завод, означало б подарувати йому свою силу, яка тут же стане смертю тисяч і тисяч наших людей. Неймовірна логіка війни.
Директор заводу стояв біля входу в заводоуправління з тим самим капітаном інженерних військ. Коли Шрагін підійшов до них, директор тільки мить здивовано дивився на нього, а потім спитав:
— Ну що хорошого скажеш нам?
— Нічого.
— А хотілося б… — зітхнув директор. — Вночі я задрімав на дивані у міськкомі і раптом бачу — входить генерал і каже: «Все гаразд, директоре, прогнали ми Гітлера, давай запускай завод…» Прокинувся, а передо мною стоїть він… — директор кивнув на капітана. — Стоїть і питає: «Де полковник Стебльов?»
Капітан нагнувся, підтягнув брезентові халяви чобіт і сказав, ніби просив вибачення:
— Служба така.
— Звіряча в тебе служба, капітане, — переконано сказав директор, наче не розуміючи безглуздості своїх слів, і звернувся до Шрагіна: — Загалом чуда не буде, і ти, чесно кажучи, більше мені не потрібен. Ти без сім’ї? Ну й добре. Іди до містка і сідай до кого вдасться. Не думай, не думай, дій. Сьогодні попутний транспорт ще буде… — Він подав Шрагіну руку. — Дій!
Шрагін зайшов до дирекції і подзвонив в управління НКВС підполковнику Гамаріну.
— У мене до вас просьба, — навмисно не здоровкаючись, сказав він. — Сьогодні вдень, як домовились, я зустрічаюся з своїми товаришами, але до цього мені хотілося б з кимось із них побалакати.
— Якраз у мене Григоренко, — сказав Гамарін. — Куди йому під’їхати?
— Прошу його через двадцять хвилин бути на розі Радянської і Херсонської.
— Ясно. Більше вам нічого не потрібно? — спитав Гамарін.
— Ні. Дякую.
Коли Шрагін підходив до умовленого місця, він ще здалека впізнав Григоренка, хоча ніколи досі його не бачив. На перехресті стояв, поглядаючи на всі боки, франтувато вдягнений молодик. На ньому був новий габардиновий плащ стального кольору, сірий капелюх і яскраво-жовті черевики. Шрагін навмисно не домовився про прикмети і тепер, уповільнивши ходу, зацікавлено стежив за юнаком. Проходячи повз нього, Шрагін зустрівся з ним очима, не подавши ніякого знаку. Але коли, пройшовши кілька кроків, озирнувся, то побачив, що хлопець його наздоганяє.
— Чи немає у вас сірника, товаришу? Пробачте, звичайно…
— Я не палю, — відповів Шрагін. І подумав: цікаво, як поводитиметься він далі?
Обличчя хлопця прибрало лукавого вигляду, і він сказав:
— А я, здається, вас знаю. Вас часом не Ігорем Миколайовичем звати?
— Ні.
— Ти глянь, помилився! — скрушно мовив хлопець. — Пробачте…
— Ви Григоренко? — спитав Шрагін.
— Так!
— Ідіть за мною…
Незабаром вони вже сиділи у відлюдному місці, недалеко від будинку, де оселився Шрагін.
Шрагін мовчав, безцеремонно розглядаючи юнака, який раптом зніяковів і сердито шпурнув на землю тільки-но прикурену цигарку:
— Не можу до курива звикнути, хоч убий.
Юнакові було років двадцять чотири, не більше. Обличчя в нього якесь дивне: наче й красиве, а чимось і неприємне, немов і простецьке, а разом з тим хитрувате. Ясно-сірі очі дивилися прямо, навіть наглувато, то враз починали бігати, ховатись. Широкі груди розпирали шовкову смугасту сорочку, пов’язану яскраво-жовтим, як черевики, галстуком. Поки що Шрагін знав про нього тільки одне: вихованець спецшколи НКВС.