Четвертий буркнув своє прізвище так, що його не можна було розібрати, і почав обмацувати Шрагіна маленькими чіпкими очима.
Зараз же почався обід, причому зовсім російський обід, навіть з супом. І звичайно, ікра, горілка, тости і безладні розмови. Шрагін чудово розумів, що він зовсім не та особа, заради якої влаштовувався б такий обід. Але в чому ж тоді річ? Що за всім цим приховано? Одна страва змінювалась іншою, горілку замінило вино, проте за столом, як і раніше, ні слова про справу. А коли прийшла Ліля, всі ще більше пожвавішали. І почалися тости.
— За сім’ю!
— За дружин! — кричав Нельке, піднявши бокал з вином і, звертаючись до Лілі, урочисто проголосив: — За вас, у вашій особі ми бачимо своїх далеких і коханих дружин.
Обід закінчився, і Нельке подав Лілі руку.
— А тепер відпочинок, відпочинок… — І, повернувшись до Шрагіна: — Всі справи — завтра.
Шрагін і Ліля піднялись до себе. Ліля втомлено сіла в крісло. І зараз же задзвонив телефон. Шрагін взяв трубку і почув голос лікаря Лангмана:
— Не дивуйтесь, пане Шрагін, і не робіть непотрібних передбачень, — сказав він. — Просто у мене теж справи в Одесі, і заодно я вирішив допомогти вашій дружині скоріше потрапити на прийом до професора. У мене машина, і я можу зараз же за нею заїхати.
На подив і радість Шрагіна, Ліля покликалась на втому і, подякувавши Лангману за увагу, попросила його не турбуватись. Вона сама знайде професора. Поклавши трубку, Ліля мовчки пішла в свою кімнату.
— Я з годинку погуляю, — сказав їй услід Шрагін.
Розділ 41
Шрагін вирішив походити по місту, з’ясувати, чи ніхто за ним не стежить, і якщо ні — зараз же сходити на явочну адресу, яку йому дали ще в Москві. Це був рискований крок — іти на явочну квартиру через рік. Хіба мало що могло трапитись за цей час! Але треба було йти. Якщо з квартирою все гаразд, він матиме зв’язок з одеським підпіллям, а може й з діючою тут оперативною групою чекістів. Зрештою це, і тільки це було його головною справою в Одесі.
Спочатку він стояв біля під’їзду готелю, не без здивування спостерігаючи безтурботне життя вулиці. Смуглолиций чистильник чобіт, калатаючи щітками об ящик, сипав примовками, зазиваючи клієнтів. Тротуаром і на бульварі фланірували люди, і не тільки військові. Десь поблизу захлиналися скрипки румунського оркестру. В спокійному голубому небі сяяло сонце, що котилося до горизонту. І море під ним теж сяяло.
Шрагін пішов по алеї Приморського парку і вийшов до славнозвісних східців, увічнених у фільмі «Броненосець «Потьомкін». Сівши там на лавку, він милувався надвечірньою панорамою порту. За ним ніхто не стежив. Поки не стемніло, він перевірив це ще й ще. І тоді попрямував до явочної квартири.
Це був двоповерховий будинок, низ — кам’яний, верх — дерев’яний. Вхід з двору. Гримлячими залізними східцями Шрагін зійшов на другий поверх і зупинився перед дверима з табличкою «кв. 3». Над верхнім дверним одвірком у стіні стирчав цвях з кусочком дроту — умовний знак, що з явочною квартирою все гаразд.
Він постукав у двері двічі сильно і двічі тихіше. Минуло хвилин п’ять, перш ніж двері відчинились, і Шрагін побачив оброслого сивою щетиною чоловіка в червоній майці і піжамних смугастих штанах.
— Вам кого? — хрипло спитав чоловік.
— Пробачте, будь ласка, але я хотів би довідатися, коли повернеться Єлизавета Петрівна? — неголосно сказав Шрагін умовну фразу.
На обличчі у чоловіка виникла ціла гама переживань: переляк, здивування, недовіра.
— Єлизавета Петрівна повертається сьогодні, ви можете її… почекати… — затинаючись, промовив він, нарешті, фразу пароля у відповідь.
Вони пройшли в маленьку занехаяну кімнату, де стояло ліжко з пом’ятою, неприбраною постіллю, один-єдиний стілець і стіл, на якому лежали книги і рештки їжі. Книги лежали на підвіконні і на підлозі біля ліжка. Шрагін пам’ятав, що хазяїн квартири мав бути чи то журналістом, чи то редактором, а може, навіть письменником. Москва тоді точних відомостей про нього не мала.
— Давайте знайомитись, — усміхнувся Шрагін, подаючи руку хазяїнові квартири. — Ігор Миколайович.
— Здрастуйте, Ігоре Миколайовичу, — пробурмотів він, потискуючи руку Шрагіна своєю холодною рукою. — А я… мене звуть… Олексій Михайлович. Ви сідайте, будь ласка. От сюди… — він підсунув Шрагіну стілець, а сам сів на ліжко.
— Ну, як у вас ідуть справи? — запитав Шрагін.
— Які там справи… — мляво сказав Олексій Михайлович. — Ніяких справ я не знаю. — Він ловким і звичним рухом вихопив з-під ліжка пляшку з румунською горілкою цуйкою і поставив її на стіл. — Чи не хочете?.. Для бадьорості.