Шрагін навскоси перетнув вулицю, піднявся на ганок будиночка і уривисто постукав у двері. Довго нічого не було чути, потім щось заскрипіло за дверима, пролунав брязкіт засува і двері прочинилися.
— Вам кого? — спитала із щілини невидима людина.
Шрагін сказав парольну фразу.
У відповідь — мовчанка: секунда, друга, третя… Ціла хвилина мовчанки, але двері залишалися прочиненими. Шрагін стиснув у кишені рукоятку пістолета. В цю мить почув потрібну відповідь…
І от він сидить за столом у маленькій задушній кімнатці, ледве освітленій мерехтливим вогником каганця. Навпроти — плечистий чоловік у матроському тільнику. У нього благообразне обличчя Миколи-угодника, на носі металеві окуляри. Шрагін уже знав, що його звуть Андрій Прокопович.
— Так, кинули ви мені під ноги гранатку… — поскубуючи борідку, тихо говорив Андрій Прокопович. — Адже пароль уже півроку як змінили. Лежить під ногами граната, шипить, а що робити — не знаю. За всіма законами я повинен був послати вас під три чорти, а з другого боку… — Він вийняв з-за халяви ніж і показав його Шрагіну: — От на нього, в разі чого, і покладався. А де ж ви цей пароль дістали?
Шрагін розказав про Олексія Михайловича.
— Первинні кадри, — зітхнув Андрій Прокопович. — Ми тільки в січні дізналися, що його залишали, постежили за ним, бачимо — порожнє місце, і вирішили — від гріха далі — пароль замінити.
Шрагіну страшенно повезло. Андрій Прокопович був активним учасником підпілля і мав можливість зв'язати Шрагіна з потрібними людьми.
Два дні підряд Шрагін в умовлений час приходив до пам’ятника Рішельє, ждав визначені двадцять хвилин і йшов назад. І тільки на третій день Андрій Прокопович прийшов. Вони попрямували в Приморський парк.
— Зустрітися з вами не можуть… поки що… — сказав Андрій Прокопович. — Але якщо у вас є яке-небудь повідомлення в Москву, передайте через мене… незашифроване. Ви не ображайтесь, у них добре поставлена конспірація.
— А у вас? — усміхнувся Шрагін.
— Самі бачили, прийняв вас за старим паролем, — відповів Андрій Прокопович, ніби виправдовуючись. — Втрати весь час, кожний підпільник тут у нас як золото. Важко дався нам перший рік, ох, важко! — знову зітхнув він.
Шрагін слухав свого співрозмовника і в цей час продумував текст повідомлення в Москву, який він зараз же повинен передати Андрієві Прокоповичу. На перший раз — ніяких відомостей. Він теж мусить думати про конспірацію. Кінець кінцем він написав на аркушику паперу:
«Мій радист загинув. Зв’язок втрачено. Підтвердіть можливість використання цього каналу зв’язку. Залишається гострою необхідність радиста, вибухівки. Грант».
Андрій Прокопович взяв у Шрагіна повідомлення і сховав його за підкладку в рукав піджака.
— Передам через чотири дні, — сказав він. — Раніше можливості нема.
Вони попрощались, як давні хороші друзі, і Шрагін пішов у готель…
Повернувшись з подорожі до Одеси, Шрагін, не заходячи додому, поїхав прямо на завод. З портфелем, напханим грошима, він зайшов у кабінет адмірала Бодеккера і по-військовому відрапортував про виконання завдання.
— Знаю, знаю, — адмірал вийшов із-за стола. — Нельке мені вже подзвонив і повідомив, як чудово ви впорались із своїми обов’язками. Сідайте. Ну, як там у них справи?
— Нельке, по-моєму, прекрасний організатор і добре знає свою справу.
У відповідь Бодеккер тільки хитро примружив одне око і нічого не сказав. Що могло це означати? Те, що Шрагін задумав зробити, було дуже небезпечно, але якщо станеться так, як він розрахував, це, крім усього іншого, ще більше зміцнить його становище при адміралі. І все ж він вирішив поки що не поспішати і спробувати краще з’ясувати ставлення адмірала до Нельке.
— Ви так дивитеся, наче у чомусь сумніваєтеся? — запитав Шрагін.
— Ви сказали: «Нельке — прекрасний організатор», — усміхнувся адмірал. Потім додав: — «Добре знає свою справу». Так от, я б наголосив на слові «свою». Так, свою справу він знає чудово.
Шрагін здивовано і нерозуміюче дивився на адмірала, чекаючи, що він скаже ще. Бодеккер перестав усміхатись, переклав з місця на місце на столі якісь папери і запитав сухо:
— Роботи було багато?
— Навпаки. Якщо говорити одверто, моя подорож туди була зовсім не обов’язковою.
Тепер уже адмірал здивовано дивився на Шрагіна.
— Але ж Нельке побоювався, що весь його місцевий персонал не сьогодні-завтра об’явить страйк.