Релінк приготував до подорожі не тільки новий кітель, але й докладну доповідь про свою діяльність за останній рік, і те, як сприйме доповідь начальство, хвилювало його все-таки значно більше, ніж церемонія одержання ордена.
У Берліні він покаже доповідь насамперед своєму безпосередньому шефу Отто Олендорфу і, якщо дістане його схвалення, тоді передасть її в секретаріат рейхсміністра.
На всяк випадок Релінк віз з собою два варіанти доповіді: один — більш побідоносний, другий — дещо скромніший — хтозна, який там, нагорі, сьогодні настрій?
У побідоносному варіанті доповіді були такі висловлювання: «Ми зломили опір міста…», «Організовані дії підпілля уже в минулому…», «Перед нами залишилися тільки розрізнені одиночки…» В скромнішому варіанті доповіді таких категоричних тверджень уже не було, але перелічені конкретні факти діяльності СД переконливо свідчили, що за рік зроблено чимало.
І от службовим літаком штабу вісімнадцятої армії Релінк вилетів до Берліна. Коли літак наближався до Львова, його обстріляли з лісу партизани. Крупнокаліберна куля вивела з ладу один з двох моторів. Літак почав швидко втрачати висоту, і знову його обстріляли з землі. Один з льотчиків був поранений, а офіцер, фельд’єгер штабу вісімнадцятої армії, вбитий. Після першого обстрілу, обернувшись з переднього крісла, фельд’єгер сказав щось Релінку, і той згідливо кивнув, хоча через гул моторів нічого не розчув.
Після другого обстрілу вже Релінк нахилився до фельд’єгера і прокричав:
— Невже не можна навести тут порядку?!
Але той не повернувся — він був мертвий.
Релінк узнав про це тільки у Львові, коли літак незграбно приземлився і тіло офіцера впало на підлогу. Релінка налякала не тільки смерть людини, що сиділа поруч нього, але й байдужість, з якою на Львівському аеродромі поставилися до того, що трапилось, і те, як поранений в руку льотчик, дивлячись на вбитого офіцера, сказав, похмуро посміхаючись:
— Йому вже краще ніж нам, хіба не так?
Поки ремонтували літак, Релінк бродив по аеродрому, вже соромлячись свого страху і смакуючи наперед, як він розповідатиме берлінським чиновникам про цей епізод: «Він сидів поруч мене, буквально поруч…»
Але йому не довелося розказувати про це. В управлінні імперської безпеки такі історії нікого не цікавили. Більше того, Релінк зрозумів, що і він, і його доповідь теж нікого не цікавлять. Коли він увійшов до кабінету Олендорфа, той навіть не зразу впізнав його, а потім холодно попередив, що дуже зайнятий. Релінк віддав йому скромний варіант доповіді. Олендорф, не читаючи, сунув його в стіл і спитав відчужено:
— Ну, як справи?
— Різні, — розгублено почав Релінк.
— Очевидно, ви працюєте непогано, — поблажливо сказав Олендорф. — Генерал Штромм заявив, що йому там у вас нічого робити, і завдяки цьому він уже влаштувався тут.
— Мені не вистачатиме його досвіду, — лицемірно сказав Релінк, шкодуючи, що віддав не той варіант доповіді.
— Я певен, ви справитесь, — сказав Олендорф, дивлячись на годинник.
— Ви не знаєте, коли мені вручатимуть орден? — запитав Релінк. — Я не хотів би затримуватись у Берліні.
— Який орден? — здивувався Олендорф і зразу пригадав: — Ах так, один момент. — Він набрав номер телефону і сказав: — У мене зараз Релінк. Так, так, той самий. Він не хотів би затримуватись в Берліні, а йому мають вручити орден за річним наказом рейхсміністра. Гаразд, я пришлю його до вас. — Олендорф поклав трубку і підводячись сказав: — Ідіть в управління кадрів, начальник жде вас. Все-таки на вашому місці я б два дні пробув би в Берліні, подихав його повітрям… — Тримаючи Релінка за руку, він підштовхнув його до дверей. — Перед від’їздом зайдіть до мене, домовились?
Релінк вийшов у похмурий коридор і довго стояв, вражений усвідомленням своєї незначності й непотрібності.
Черговий офіцер провів Релінка в кабінет заступника начальника управління кадрів. У самого начальника тривала якась важлива нарада.
Молодий кулястий полковник зустрів Релінка з чітко виробленою шанобливістю. Він викотився з-за стола, усміхаючись всім своїм круглим набряклим обличчям:
— Здрастуйте, здрастуйте! Чудово! Чудово! Росте наша когорта славних, росте, — сипав він слова як горох високим голосом, дивлячись на Релінка сірими, байдужими очима, пронизаними кров’яними жилками. Потім він пішов до сейфа, узяв звідти коробочку, вернувся до стола і натиснув на кнопку дзвінка. В кабінет одразу зайшов молодик з білим, як у мерця, лицем, в офіцерському кітелі без знаків розрізнення. В руках у нього був фотоапарат з бліцлампою. Він став плечима до вікна і підняв апарат до очей.