— Будь ласка, сюди, — показав полковник на стоптане місце килима. Він вийняв з коробочки орден і пальцем притиснув його до грудей Релінка. Блиснула бліцлампа. Полковник засунув коробочку і орден в кишеню кітеля Релінка і подав руку: — Поздоровляю, поздоровляю, — і знову блиснула бліцлампа.
Фотограф вийшов з кабінету. Полковник сів за свій стіл. Ввійшов черговий офіцер. Він вручив Релінку пухлий конверт.
— Це встановлена до ордена грошова нагорода від рейхсміністра, — офіційно промовив він. — В готелі «Адлон» вам відведено кімнату номер тридцять дев’ять, талони на харчування одержите в портьє.
— Бажаю добре повеселитись, — сказав полковник.
Черговий офіцер елегантним жестом показав Релінку на двері…
Релінк повільно йшов коридором. Повз нього пробігали діловито заклопотані і дуже значні офіцери і зникали за численними дверима, Тут ішла робота, до якої він не мав ніякісінького відношення. І, мабуть, те, що він робив, теж нікому тут не потрібне. Він відчував себе роздавленим, втомленим.
І раптом Релінк злякався того, що вільний від усяких справ. Чим зайнятись?
Відшукав у книжечці для нотаток номери телефонів двох своїх друзів по офіцерській школі. Телефони не відповідали. І тут Релінк пригадав, що генерал Штромм, переїжджаючи в Берлін, залишив йому свій тутешній телефон. Він подзвонив йому з кімнати чергового офіцера.
— Тут Штромм, — почув він знайомий голос.
— А тут Релінк.
— О, ви в Берліні? Де зупинились?
— Готель «Адлон», кімната тридцять дев’ять. Я хотів би вас побачити.
— Вечір вільний?
— Абсолютно, і є купа грошей.
— Чекайте на мене о двадцять першій нуль-нуль.
Розділ 44
Увечері Релінк і генерал Штромм сиділи в недоладно-розкішному ресторані готелю.
— Майже як у Парижі, пригадуєте? — запитав генерал Штромм.
Релінк не відповів. Ні, це не було схоже на Париж, а головне, зовсім не схоже на те, що він бачив тут раніше.
Вони вже почали другу пляшку коньяку, але розмови, потрібної для Релінка, поки що не виходило.
— Сподіваюсь, ви задоволені моєю втечею од вас, хо-хо? — проти своєї звички гримотати басом тихо говорив Штромм. — Признайтесь, моя присутність там впливала вам на нерви.
— Аніскілечки, — відповів Релінк. — Я завжди потребував вашого досвіду і авторитету.
— Брешете, ви боялися мене, — заявив Штромм, але не категорично і наступально, як завжди, а якось байдуже. — Та ви мені давно подобаєтесь, Релінк. Я б із задоволенням перетягнув вас у Берлін. Адже я тепер не гаффеноберег, хо-хо, а начальник відділу в імперському управлінні. Це вам не жарт, хо-хо!
— Перетягніть, зробіть ласку, — жартома поканючив Релінк.
— Поки що не можу, хо-хо! Я ж утік од вас, мотивуючи, що ви там не потребуєте опіки.
Релінк силувано посміхнувся. Звичайно, після всього, що він пережив у Берліні за один цей день для нього було б щастям вирватися з далекого російського міста, а значить, і з своєї невизначеності чи навіть непотрібності. Але він не вірив Штромму і до його слів серйозно ставитись не міг. Зараз його цікавило інше. Він дуже ясно відчував, що в Берліні все змінилось; неначе за рік, поки він не був тут, трапилося щось, чого він не знає…
— Значно гірше, що у нас починають подаватись нерви, — сказав Штромм.
— Хіба є від чого?
Штромм поглянув на Релінка насмішкувато:
— А у вас не подаються?
— Поки що не помічав.
— Поздоровляю вас, — нахилив голову Штромм. Він налив собі коньяку, випив. — Берліну вкрай потрібні люди з міцними нервами. Я доповім про вас фюреру…
— Мої нерви в розпорядженні рейха, — підхопив жарт Релінк.
— Ні, Релінк, — похитав головою Штромм. — Берліну справді потрібні люди з міцними нервами, але не з такими міцними, як у вас, а то сам рейхсміністр поруч з вами виглядатиме неврастеніком… — генерал Штромм підсунувся до Релінка впритул. — Невже ви не розумієте, що добродії військові підвели нас, усіх нас: фюрера, вас, мене, всіх, хто довірив їм війну? Ми з вами — вірна гвардія фюрера — взяли на себе найважчу роботу, а ці вилощені що? Фюрер дав їм усе: катаються в «мерседесах», ад’ютанти відчиняють дверцята, з усіх боків обвішані орденами, а виявилося, що кишка в них тонка.
— А ви не перебільшуєте? Намічений прорив до Волги, щоб відсікти Москву від півдня і Сибіру…