— Як вас звати?
— Мишко… Михайло, — поквапно відповів хлопець.
— Повністю, будь ласка.
— Григоренко Михайло Пилипович, — чітко відповів хлопець, і Шрагін помітив, що він хотів, як годиться військовому, встати, але не встав.
— А я Шрагін Ігор Миколайович. Ви раніше не курили?
— Не довелося. Тільки тепер.
— Покажіть ваші цигарки.
Григоренко витягнув з кишені коробку «Герцеговини флор», розкрив і подав Шрагіну:
— Прошу.
Шрагін закрив коробку і спитав:
— Як ви думаєте, у цьому місті хто-небудь, крім вас, курить такі цигарки?
— Та тут таких і немає зовсім, — не без гордощів відповів Григоренко. — Це ж нам в раціон дали, ще в Ленінграді.
— Тоді ці цигарки є безпомилковою вашою прикметою. Крім того, коли людина курить, не дістаючи від цього задоволення, це всім видно і за певних обставин може стати підозрілим і також прикметою.
— Ясно, Ігоре Миколайовичу, — почервонів Григоренко, і це його збентеження сподобалось Шрагіну.
— І взагалі, чого це ви так вирядились?
— Так нас усіх обмундирували ще в школі, — відповів Григоренко, і в очах у нього появилися веселі іскорки. — Вигляд, як у інтуристів.
— Всі так вдягнені?
— Геть усі, як лялечки. На вішалці переплутуємо плащі й капелюхи, — розсміявся Григоренко.
Шрагін примусив себе помовчати — кінець кінцем не Григоренко винний у цьому неподобстві.
— Поки ми сюди добиралися, нас двічі в міліцію замітали, — вів далі Григоренко. — Сміху повні штани.
— Як ви впізнали мене на вулиці? — спитав Шрагін.
— За описом підполковника Гамаріна.
— Молодець, — похвалив Шрагін і спитав: — З готелю виїхали?
— Виїхати — виїхали, а от як влаштувались — невідомо. Та я особисто вже давно живу на приватній.
— Де?
— Підшукав собі чудо-квартирку, — підморгнув Григоренко. — Я ж прибув сюди з дружиною. А в готелі місць для дружин не передбачили. Тоді ми з нею найняли кімнатку в самітнього пенсіонера, як годиться, приписалися. Завтра дружина від’їжджає, так би мовити, в порядку загальної евакуації членів родин місцевих співробітників, а я залишусь в кімнаті сам і на повних правах. Мені туди вже й продуктів підкинули, вважайте, що вся група сита буде, — додав Григоренко. — Цілу машину привезли.
— Хто привіз?
— Як хто? — здивувався Григоренко. — Солдати з дивізіону НКВС.
— І сусіди це бачили?
— Хто дивився, той бачив, — безтурботно відповів Григоренко.
— Якщо хтось із сусідів спитає, звідкіля продукти, кажіть, що купили наліво, і більше ні в які пояснення не вступайте.
— Порядок, Ігоре Миколайовичу!
— Як настрій? — поцікавився Шрагін.
— Бойовий, Ігоре Миколайовичу, скоріше б до діла. Руки сверблять.
— Було б краще, аби свербів мозок, а не руки, — ледь усміхнувся Шрагін.
— Свідомість теж напоготові. За всіх, звичайно, не скажу, та я особисто страху не відчуваю, дам фріцу прикурити, будьте певні!
— А всі інші що, бояться? — спитав Шрагін, якому не сподобались і бадьорий легкий тон Григоренка, і його слова «за всіх, звичайно, не скажу».
— Адже кожна людина, Ігоре Миколайовичу, збудована за персональним, так би мовити, проектом. І що кому запроектовано, спробуй узнати, поки з ним солі не наковтаєшся.
Шрагін мовчав. Те, що казав Григоренко, було в цілому правильно, але погано те, що він відділяв себе од товаришів. І в той же час було ясно, що сам він поки що зробив розумніше від інших.
— Ігоре Миколайовичу, ви завжди кажіть мені, як краще діяти, — сказав Григоренко і засміявся. — Ви ж не знаєте, я, як патефон: що на пластинці записано, слова не випаде. Мене в школі так і звали — «Мишко-патефон»…
— Гаразд. Поки що не забудьте, що ми збираємося сьогодні о чотирнадцятій нуль-нуль.
Вернувшись додому, Шрагін хотів спокійно подумати про наступну розмову з товаришами по групі, але почув тихий стукіт у двері.
— Прошу, — невдоволено озвався він.
Це була Ліля. Дивлячись убік і червоніючи, вона швидко сказала:
— Я хочу просити у вас пробачення… за вчорашнє.
— Дрібниці. У всіх з нервами не гаразд, я теж, знаєте… — усміхнувся Шрагін. Він хотів у цю мить тільки одного — щоб вона якомога скоріше пішла і не заважала йому. А вона переступила поріг і зачинила за собою двері.
— І все-таки я не знаю, що робити, — тихо промовила дівчина.