Вигляд у зв’язкового був поганий. Обличчя змарніло, від колишнього молодецтва не лишилося й сліду.
— Ідіть до Федорчука, — мовив Шрагін. — Скажіть, я наказав, щоб він на деякий час дав вам притулок. Опорядіться. Скажіть йому, щоб він як і раніше стежив за сигналізацією, але був дуже уважний. Є небезпека, що хто-небудь повернеться з хвостом спостереження. Коли трохи поправитесь, ходитимете на сигнали. Я з вами поки що не зустрічатимусь. Всі повідомлення — через поштову скриньку на кладовищі.
— Ясно, Ігоре Миколайовичу, — трохи бадьоріше відповів Григоренко.
Шрагін ішов додому, заглиблений у тривожні роздуми: що буде з його товаришами, коли всі вони повернуться в місто? Становище в них буде важчим, ніж раніше: на попередні місця роботи іти небезпечно — як відповісти на запитання, де вони пропадали, порушивши до того ж найсуворіший наказ, що забороняв залишати місто без особливого на те дозволу? А на вулиці їх кожної хвилини можуть зустріти колишні товариші по роботі.
Треба будь-що знайти якийсь вихід. Шрагін гостро відчував особисту відповідальність за долю кожного свого товариша.
Розділ 46
Шрагін вийшов з заводу і зразу побачив Григоренка. Він стояв під дощем по той бік земляного Кургана, що колись був квітковою клумбою. Вони зустрілися поглядами, і Григоренко повільно пішов до найближчої вулиці.
— Федорчук просить вас негайно прийти до нього, — тихо мовив Григоренко, як тільки Шрагін порівнявся з ним.
— Що трапилось?
— Прибув зв’язковий з Одеси.
— Буду через годину…
Шрагін прискорив ходу і пішов далі, а Григоренко звернув у провулок.
Вважаючи становище Федорчука найміцнішим, Шрагін залишив одеським товаришам його адресу, але останніми днями він уже не вірив, що ця адреса знадобиться. Не помічаючи дощу, Шрагін енергійно простував вулицями міста. Він зарезервував собі годину для того, щоб прийти до Федорчука, коли стемніє, і щоб продумати повідомлення в Москву — він уже був певен, що його зв’язок з Москвою через Одесу налагоджено і що зв’язковий прибув саме з цією радісною звісткою.
Федорчук ждав Шрагіна біля воріт свого будинку.
— Дивненький кур’єрчик завітав, — сказав він, привітавшись.
— Чим?
— Зараз побачите…
Вони ввійшли в хату. З-за стола назустріч Шрагіну підвівся хлопчина років шістнадцяти. У нього був вигляд безпритульного двадцятих років: скуйовджений брудний чуб, на плечах — піджак, що звисав до колін, на ногах — підв’язані мотузками шкарбани.
— Мене звуть Боря, — поважно сказав він сиплим голосом і зараз же скоромовкою випалив пароль, який Шрагін залишив одеському підпільнику Андрієві Прокоповичу.
— Здрастуй, Боря, — Шрагін стиснув тверду долоньку хлопчика.
— Ну, розказуй, з чим прийшов.
— Пароль-відповідь, — суворо зажадав Боря, вивільняючи руку.
Шрагін сказав відповідну фразу пароля, і тоді Боря заспокоївся.
— Отак буде краще…
Він вийняв з подертої підкладки піджака сірникову коробку і віддав її Шрагіну:
— Там усе, що треба…
І справді, в сірниковій коробці містилося все, що було потрібне Шрагіну, більше того — в ній було все, про що він міг тільки мріяти.
Насамперед він прочитав шифрування з Москви:
«Все, що ви просили, приготовлено, проте скидання, не забезпечене оперативним зв’язком або не супроводжуване вашою людиною, не має сенсу. Ми ще в травні мали радіоповідомлення з штабу 26-ї дивізії про прибуття до них вашого кур’єра, але вашого повідомлення ми не одержали. Дивізія в ті дні потрапила в оточення і була розбита. Доля вашого кур’єра невідома. Намагаємось організувати доставку вам необхідного з допомогою одеських товаришів. Тимчасово зв’язок з нами також через них. Ждемо ваших нових радіоповідомлень і відзначаємо велику важливість попередніх. Конче потрібно знати, що тепер думають і кажуть гітлерівці про Сталінград. Уважно стежте за їхніми діями у зв’язку, з Кавказьким фронтом. Ваша сім я шле вам привіт з Уралу, у них все гаразд. За нашими відомостями, СД на всьому півдні України проводить тотальний терор, будьте гранично обережні в діях групи і своїх особисто…»
Неважко догадатись, що означало для Шрагіна це шифрування і з яким хвилюванням він його читав. У цей найважчий час Москва стала поруч з ним.