— А чого панькатися з ними? — насупився Бульдог. — Все ж ясно, по кулі в потилицю, і справі кінець!
— Завтра вранці ти даси мені їхні підписи, що вони визнають себе спільниками Шрагіна, або я відправлю тебе на фронт.
— Але… — затнувся Бульдог.
— Виконуй наказ, чорт би тебе забрав! — крикнув Релінк.
Пізно ввечері Релінку додому подзвонив з Берліна Отто Олендорф і сказав не вітаючись:
— Я знову з приводу інженера, якого ви взяли в адмірала Бодеккера. Чому ви мені не нагадали, що це той самий інженер, котрий викрив одеську авантюру?
— Так, але він…
— Його провина перед Німеччиною доведена так же беззаперечно, як і його заслуга! — перебив Олендорф.
— Я веду слідство, — сказав Релінк.
— Чудово, ведіть. Але прошу вас врахувати таке: про арешт цього інженера Бодеккер повідомив гросадмірала Деніца і зажадав перевірки ваших дій. Гросадмірал дістав запевнення нашого райхсміністра, що справу цю візьмуть під особливий контроль. Вам усе ясно?
— Так, ясно, — невпевнено відізвався Релінк.
— Прошу пробачити за пізній дзвінок, — ввічливо промовив Олендорф і дав відбій.
Релінк негайно подзвонив Бульдогу і наказав йому припинити обробку арештованих. Як тільки вони отямляться, відправити їх до тюрми, по одному в загальні камери, підсадивши до кожного агента. Не даючи Бульдогу можливості вставити слово, Релінк квапливо поклав трубку. Потім він схопив перше, що потрапило під руку, — це була настільна лампа — і з розмаху шпурнув її в стінку.
Розділ 54
Сергія Димка схопили на очах у Зіни. Після нічного чергування він повертався додому. Зіна бачила крізь вікно, як він перетнув вулицю, прямуючи до будинку. Коли він підійшов до водопровідної колонки, два чоловіки кинулися на нього. Одразу ж підлетіла легкова машина, в неї вштовхнули Сергія, і машина помчала до центра міста.
Зіна розгубилася тільки в перші хвилини. Вона безцільно ходила по кімнаті, наштовхувалась на речі, бурмотіла: «Так, так, так…» Потім вона ретельно оглянула житло, знищила все, що могло викликати підозру. І коли гестапівці приїхали робити обшук, Зіна вдавала, ніби не знає про арешт чоловіка.
— Та скажіть, що ви шукаєте, — запитувала вона. — Я сама вам покажу де що.
Спочатку вони не відповідали і обшукували, але потім гестапівець, що стежив за нею, раптом спитав:
— Де тайник чоловіка?
— Що, що? — не зрозуміла Зіна.
— Де він ховає зброю, документи? — пояснив гестапівець.
— Зброю? — злякано витріщила очі Зіна. — Боронь боже, та ви що? Та я своїми руками викинула б це на смітник. Та якби він приніс в дім таке, то я б його самого з дому вигнала.
І все-таки її забрали і протримали в СД дві доби. Коли їй казали, що її чоловік ворог Німеччини, таємний агент Москви, вона або починала сміятись («Ой, боже ж ти мій, чи не могли ви придумати щось гірше!»), або ревти, вимагаючи, щоб їй зараз же віддали чоловіка.
— Ми ж із ним як справжнісінькі дурні, жили, цілковито вірячи в німецький порядок, — ридала вона. — А ви як обійшлися з нами за це? Бог покарає вас за вашу неправду.
Кінець кінцем слідчий вирішив, що цю тупоголову ні в чому підозрювати. Для годиться, чи що, вони побили Зіну і на другий день наказали іти під три чорти.
Вранці Зіна знову була в приймальні СД. Вона швидко познайомилася з родичами інших арештованих, узнала про всі порядки і прикмети, що тут панували. Довідалася, наприклад, що, поки триває слідство тут, в СД, то арештованим нічого передавати не можна, не беруть. Зіна одразу побігла додому, зладила маленький клуночок з харчами і повернулася в СД. Передачу в неї не взяли ні того дня, ні завтра, ні післязавтра. Взяли тільки на четвертий день. Це була подвійно добра прикмета: значить її Димка довго не мучили і найближчим часом одвезуть у тюрму. Тепер треба ходити туди.
У тюрмі в Зіни передачу не брали цілий тиждень. Відповідали: «У нас такого нема». Зіна бігла в СД, але й там їй казали те саме. Хтось із досвідчених відвідувачів цих страшних місць сказав, що справи її погані. Коли не беруть ні там, ні тут, то це найчастіше означає, що з арештованим покінчили.
Пізно ввечері Зіна, знесилена від горя, чвалала додому. Біля самої хвіртки її ждав незнайомець.
— Ти Зіна Димко? — тихо запитав він.
— А що?
— Що, що. Коли ти Зіна Димко, то так і кажи, тоді і взнаєш що.
— Авжеж, я Зіна Димко, — втомлено промовила вона.
— А як чоловіка звати?
— Сергій, — автоматично відповіла Зіна.
— Тоді держи записку і будь здорова, — незнайомий сунув їй в руки згорнутого папірця і швидко пішов геть.