На другий день Шрагін, уже не міг підвестися з нар. Опритомнівши, він думав тільки про одне — про наступний допит уночі.
Спробував, як звичайно, готуватися до нього і передусім відвернути увагу од болю, але думка його ні на чому не могла зупинитись, одразу вислизала, танула… Всупереч його волі одна думка невідступно побивалася болем в його запаленому мозку: «Скоро ніч… скоро ніч… знову допит… знову…» Надвечір опам’ятавшись від нетривалого забуття, пін на якусь мить з незвичайною ясністю побачив і оцінив своє становище. І вирішив…
Мешканці камери після вечірньої перевірки розійшлися на нари. До незмінного часу допиту лишалася майже година. Шрагін вийняв із щілини в стелі лезо бритви і сказавши собі: «Я не дозволю вам порадуватися з моєї моральної смерті», розрізав собі вени на одній і потім на другій руці. Переконавшись, що кров пружно цибенить з обох ран, він заплющив очі…
Але сталося те, чого він не міг передбачити: кров просочилася крізь нари і залила обличчя арештованого, що лежав на першому поверсі. Весь залитий гарячою кров’ю, охоплений зі сну жахом, він зчинив галас. Прибігли тюремники, і Шрагіна негайно перенесли в лікарню.
Релінка підняв з ліжка телефонний дзвінок Бульдога. Почувши від нього про подію в тюрмі, він подумав спочатку, що це йому сниться, і довго мовчав, збираючи думки.
— Ви чуєте мене? — обережно запитав Бульдог.
— Якщо він умре, вважай себе солдатом на фронті, — сказав Релінк осиплим голосом. — Я зараз приїду в тюрму…
Він викликав машину і став швидко вдягатись. Релінк розумів, що Шрагіна не зламати, а це означало, що слідство так і не дасть йому в руки ефектного матеріалу, тим більше що Берлін, як і раніше, вимагав, щоб цю справу було юридично доведено. Але Релінк все-таки сподівався ще підключити до справи всі учинені в місті і відомі Берліну антинімецькі диверсії. Хай Шрагін мовчить, говоритимуть Григоренко, Любченко, підготовлені свідки. Проте вистава без головного героя не вистава. Смерть Шрагіна викличе лють Олендорфа: він змушений буде доповісти про це гросадміралу Деніцу. Хай йому чорт!
Релінк кинувся до телефону і набрав номер лікаря Лангмана.
— Прошу пробачення, доктор, але мій дзвінок — термінова необхідність, — швидко заговорив Релінк, не даючи можливості співрозмовникові вставити слово. — Я зробив усе, що вам було потрібно, тепер прошу вас зробити все, що можна, для мене. Відомий вам пан Шрагін зараз у тюрмі перерізав собі вени, і я не покладаюся на кваліфікацію тюремних лікарів.
Після тривалої паузи Лангман сказав:
— Гаразд, я пришлю спеціаліста.
— Це треба зробити негайно.
— Звичайно, — відповів Лангман і поклав трубку.
В тюремній лікарні Релінк не підійшов до Шрагіна, біля якого клопоталися лікарі. Він сидів у кабінеті начальника тюрми і розглядав знайдений на нарах кусок бритви. Начальник тюрми — білий од страху — стояв біля стіни, намагаючись не привертати уваги Релінка.
До кабінету обережно зайшов Бульдог. Тихо причинивши за собою двері, він багатозначно подивився на начальника тюрми.
— Прошу вас вийти, — наказав Релінк, і начальник тюрми блискавично залишив свій кабінет.
— Ну, що?
Бульдог у відповідь тільки розвів руками.
— Ти розумієш, що сталося?
— Він наче ще дихає, — сказав Бульдог.
— Дурень! Що сталося з тобою, не розумієш? Ну, нічого, поки ти проковтнеш на фронті російську кулю, в тебе буде час поворушити мозком…
Релінк поїхав з тюрми тільки на світанку. Лікарі нічого доброго не обіцяли…
Розділ 56
Узнавши, що Шрагін вижив, Релінк раптом подумав: краще б він помер. Кінець кінцем за самогубство арештованого відповідало б тюремне начальство, зате смерть автоматично припинила б справу, яка через втручання адмірала Бодеккера стала такою складною і безперспективною. А тепер це слідство, що нічого не обіцяє, треба відновлювати. Застосовувати до Шрагіна сильнодіючих заходів допиту більше не можна, а сподіватися на те, що він заговорить сам, не було ані найменших підстав.
Коли Шрагіна зразу після видужання привезли в СД, він був ще зовсім слабий, говорив тихо і повільно, та в його пильних сірих очах Релінк бачив ту ж саму силу. Наказуючи привезти до нього Шрагіна, Релінк думав скористатися з його фізичної слабості, але тепер він бачив, що це нічого не дасть.
— Я мушу висловити жаль з приводу того, що з вами сталось, — почав Релінк, не дивлячись на Шрагіна. — Проте можна було не вдаватися до таких крайніх заходів.