— Що скажеш, красуне? — запитав він її по-німецькому і цілком миролюбно.
— Можна мені побалакати з одним арештованим? — усміхаючись спитала Юля.
— З яким? — підморгнув їй солдат.
— Он з тим, у шкіряному пальті…
— О! Ти, я бачу, розумієшся на мужчинах, — засміявся солдат. — Чоловік?
— Знайомий…
Солдат, пильно розглядаючи Юлю, сказав:
— Ну йди, побалакай, тільки без дурниць…
Юля підійшла до арештованих і покликала Шрагіна. Він запитливо глянув на конвойного, але той демонстративно одвернувся.
— Здрастуйте, — майже весело сказав Шрагін, швидко підходячи до Юлі.
— Ой, лишенько, що вони з вами зробили! — прошепотіла Юля жалісливо, суто по-жіночому, вдивляючись у жовте опухле обличчя Шрагіна. — Здрастуйте, Ігоре Миколайовичу.
— Нічого особливого, — сухо відізвався Шрагін і спитав: — Самі придумали навідати?
— Сама. Із Зіною ми тут.
— Більше ніхто не знає?
— Ніхто.
— Дуже добре. Але зважте: тепер вони за вами стежитимуть.
Юля кивнула:
— Я сама так подумала.
— І все-таки постарайтеся як-небудь передати нам сюди зброю. Спробуємо тікати, все одно нас звідси живими не випустять…
— Спробуємо, Ігоре Миколайовичу. Зброя буде, а от передати як?
— Поки ми тут, це ще можна. А тепер ідіть і пам’ятайте: за вами неодмінно стежитимуть…
Юля піднялася на береговий схил і пішла до Зіни, яка стояла біля огорожі проти тюремних воріт. Дуже довго вони йшли мовчки.
— Бачила що-небудь? — запитала Юля, коли відійшли далеко од тюрми.
— Як тільки ти на схил спустилась, один побіг за тобою, але праворуч, де дрова складені.
— Гади… Мабуть, і зараз за нами йдуть. Упусти-но хусточку.
Зіна, обернувшись назад, підняла хусточку і сказала, наздогнавши Юлю:
— Іде. З того боку вулиці.
— Хай іде, гад! Але весь час пам’ятай про це.
— Не маленька.
На перехресті вони попрощалися. Шпиг пішов за Юлею. «Іди, гад, іди, — думала Юля. — Нічого нового своїм хазяям не принесеш, я їм уже відома».
Розділ 57
В половині травня весна разом з теплим морським вітром ввірвалася в місто, миттю розпушила молоду зелень дерев, наповнила вулиці густим ароматом квітучих акацій. Вперше за війну місто відчувало весну не тільки як прихід довгожданого тепла. На Кавказі гітлерівці відкотилися під ударами Червоної Армії. Досить було поглянути хоча б на шкільну карту, щоб зрозуміти, що, втрачаючи Кавказ, ворогові треба спішно відходити й звідси, інакше він міг опинитися у величезному мішку і без дороги для відступу.
Ще в кінці квітня всі підрозділи СД групи військ «Південь» одержали з Берліна секретний наказ під номером дванадцять — дванадцять, в якому було прямо сказано: «Ми не повинні допустити навіть тіні можливості повторення зимової трагедії».
Далі в наказі йшлося про те, що війна — це насамперед рух, а будь-яка стабільність небезпечна, бо вона вигідна противникові. Потім ішло малозрозуміле твердження, що бій на Кавказі «вичерпав себе» і в зв’язку з цим увесь південь став басейном марної консервації німецьких сил.
Та нас зараз особливо цікавить друга частина наказу, адже вона безпосередньо стосується долі наших героїв. Цей розділ наказу названо «Завершення оперативної діяльності» і починається він словами: «Ми відходимо останніми…» Тут головне командування СД уже не плаває в мутних розумуваннях стратегічного характеру, тут усе професіонально точно, ясно і діловито. Консервація і часткове вивезення агентури. Спрощення (треба розуміти — знищення) архівів, які не мають перспективної цінності. Ефективне завершення оперативної роботи, що демонструє впевненість і рішучість сил СД. Перехоплення агентури, яку залишив у місті абвер. Створення із своїх агентів терористичних груп, що діятимуть в тилу противника. Максимальне вигнання населення на захід, навіть коли відсутній транспорт. Знищення промислового й житлового потенціалу. Вивезення всіх об’єктивних цінностей. Мінування будинків СД, тюрми і кримінальної поліції. І хоч на виконання наказу визначався досить великий орієнтовний строк — п’ять місяців, — всі ці заходи починають здійснюватися негайно.