— Спи, бідолахо, — з невидною в темряві усмішкою сказав старик і пішов.
Так Харченко провів свою першу ніч у захопленому ворогом місті, ще не знаючи, що цей будиночок стане його рідною домівкою на тривалий час.
Шрагін ще не спав у цей опівнічний час. У нього в кімнаті відбувалась нелегка розмова з хазяйкою.
Те, що він так і не залишив міста, ніби й не здивувало Емму Густавівну. Увечері, впустивши його в дім, вона посвітила йому свічкою, поки він відчинив двері в свою кімнату, і побажала на добраніч. Але хвилин через десять вона постукала і попросила дозволу зайти на хвилинку. І ось уже давно триває їх плутана, небезпечна для Шрагіна розмова.
Емма Густавівна занепокоєна станом дочки, яка, на її думку, перебуває на межі безумства.
— Ви не уявляєте, що вона тут казала, — тихо розповідала Емма Густавівна. — Коли забігла сусідка і повідомила, що німці уже в місті, Ліля заявила, що піде на головну вулицю, уб’є там хоч одного німця, а після цього хоч потоп. Потім вона сказала, що плюватиме в обличчя кожному зустрічному німцеві. І все це в дикій істериці, з божевільними очима. Я ж її знаю, вона дівчина дуже імпульсивна. Я боюсь за неї, Ігоре Миколайовичу.
Шрагін не міг зрозуміти, чого хоче від нього хазяйка, і на всі її страхи відповідав нічого не значущими втішними словами: «все минеться», «з часом звикне».
І раптом Емма Густавівна спитала діловито:
— Значить, ви залишились?
— Намагався виїхати, але не зміг… Не встиг.
— І ви житимете у нас?
— Не знаю, Еммо Густавівно, адже невідомо, чи будете і ви тут жити. Одного чудового дня сюди можуть прибути нові хазяї і попросити всіх нас піти геть.
— Цього не станеться, я все-таки німкеня, — майже з гордістю заявила Емма Густавівна.
— Ви для них німкеня радянського гатунку, — зауважив Шрагін.
Емма Густавівна довго мовчала. Шрагін бачив, як вона кілька разів поривалася заговорити і не наважувалась.
— Хіба тільки вони причепляться до кількості кімнат, — сказала нарешті вона. — Але на цей випадок я подумала… — Вона обережно подивилася на Шрагіна. — Що, коли б ви були… ну, ніби вважалися членом нашої сім’ї?.. Отут, за шафою є двері, їх можна відчинити. Тоді моя спальня стане другою прохідною кімнатою, і питання про вселення до нас мешканців відпаде.
— Ви, очевидно, забули про залізний педантизм своїх одноплемінників, вони вірять тільки паперам і печаткам, — сказав Шрагін.
— Ну, чому? — майже образилась Емма Густавівна. — Вони ж люди і, як кажуть, ніщо людське… Хіба не могло бути так: ви з Ленінграда, а Лілі там училась. Припустімо, що у вас там був роман, і ви, так би мовити, з найсерйознішими намірами добилися переведення сюди, але взаємин оформити не встигли. Цілком людська ситуація. Сподіваюсь, ви розумієте, що я напрошуюсь вам у тещі не всерйоз…
Шрагін дивився на Емму Густавівну і думав про те, з якою суто німецькою педантичністю вона продумала все це питання. З такою тещею не пропадеш.
— Ви ображені? — гордовито спитала Емма Густавівна.
— Анітрохи! З вовками жити, по-вовчому вити, — байдуже відповів Шрагін.
— Це ми з Лілі… вовки? — тихо спитала вона.
— Та ні, — розсміявся Шрагін. — Як ви могли подумати?
— Значить, ви згодні?
— Прошу дати мені строк подумати, одруження, навіть фіктивне, річ серйозна.
— Але довго ждати не можна, — діловито попередила Емма Густавівна. — Вони можуть зайнятися квартирами вже завтра.
— А що думає про це наречена? — спитав Шрагін, намагаючись вести розмову в дещо легкому тоні, і цим залишити собі шлях до можливого відступу.
— Можу сказати одно: щоб не бачити їх у своєму домі, Лілі піде на все, — урочисто заявила Емма Густавівна.
— Я все-таки лишаю за собою право подумати.
Емма Густавівна пішла явно ображена. А Шрагін почав з усіх боків обдумувати ситуацію, що так несподівано виникла…
Розділ 7
Коли сонячного серпневого ранку сорок першого року в відкритому «мерседесі» Ганс Релінк під’їжджав до цього південного радянського міста, він, звичайно, не знав, що їде назустріч своїй шибениці. Через п’ять років він скаже радянському військовому трибуналу: «Мені не потрібен був бог у небі, у мене був всемогутній бог на землі — наш фюрер. І тільки фюрер знав, що жде попереду Німеччину і кожного з нас…»
Того ранку Релінк був веселий, його розпирало усвідомлення своєї значущості. Пихата посмішка не сходила з його вже засмаглого в дорозі обличчя, обважнілого масивним, квадратно обрізаним підборіддям. Чуприна ретельно прибрана під кашкет. Вона в нього рудувата, і ця звичка ховати її — ще з часів військового училища, де йому дали прізвисько — «Руде підборіддя». Три дні тому він випадково зустрівся в Тирасполі з генералом Генріхом Летцером і запросив його поїхати з ним. У тридцять п’ятому році вони разом вчились у військовій школі, але потім їхні дороги розійшлись. Летцер став швидко робити військову кар’єру, а Релінк пішов працювати в СД[1]. Тепер Релінк і за званням, і за службовим становищем був значно нижче від свого друга, але генерал йому заздрив.