— По-моєму, це зробили військові, — сказав Шрагін.
— Це не війна, а стратегічна істерика! — вигукнув адмірал. — І до того ж цілковите незнання наших можливостей. Згадаєте моє слово, ще в цьому році ми відсвяткуємо тут закладку кораблів. Але чому на території заводу так мало робітників?
— Більшість евакуювалась, їх організовано вивезли на схід.
— А! — поморщився адмірал. — Та ж сама стратегічна істерика! Крім вас, інженери є?
— Я не знаю, — відповів Шрагін.
— Наказую вам, пане Шрагін, протягом доби з’ясувати, скільки залишилось на заводі інженерів. Доповісте мені завтра о дванадцятій нуль-нуль.
— Слухаюсь, — схилив голову Шрагін.
Шрагін вирішив порадитись з Хомичем, де і як шукати інженерів. Він побачив його на площадці головних сходів. Шрагін став поруч з ним і сказав:
— Мені наказано розшукати всіх інженерів, що залишились.
Хомич присвиснув:
— Шукай вітра в полі! А німці що, невже завод пускати збираються?
— Адмірал сказав, що в цьому році закладуть кораблі.
— Сказати все можна.
— Німці можуть.
Хомич здивовано подивився на Шрагіна і раптом голосно закричав комусь униз:
— Ей, не сунь сміття під східці, винеси на вулицю! — і знову повернувся до Шрагіна: — Люблю керівну роботу, яку хоч, аби керівну.
— Ви можете висунутись на доносах, у вас це виходить, — тихо, з викликом сказав Шрагін.
Хомич почекав трохи і потім, наче й не було нічого, вів далі:
— Щодо інженерів, то добре було б, якби коло заводу вивісити ввічливе запрошення: мовляв, приходьте на завод працювати. Але щоб без усякої обіцянки розстрілу, ввічливо, одним словом. Я знаю, дехто залишився.
— Може, ви знаєте кого особисто? — спитав Шрагін.
— Двох знаю, наче й сусіди.
— Зайдіть до них сьогодні, будь ласка… — попросив Шрагін. — Скажіть, щоб прийшли на завод.
— За це можна й по пиці заробити. Скажуть: на кого, гад, працювати кличеш? Як відповісти?
— Треба сказати, що на такому заводі два інженери — це крапля в морі і що їм не доведеться бути морем.
Хомич ледь посміхнувся і, дивлячись на Шрагіна хитрющими очима, сказав:
— Гаразд, з таким формулюванням можна спробувати.
Хтось знизу крикнув:
— Хомич, у водопроводі води нема, чим підлогу мити?
— Коло моря сидиш і води просиш? — крикнув у відповідь Хомич і побіг униз східцями. Шрагін дивився йому вслід і знову думав: що ж це за людина?
Так, відтепер це питання він ставитиме собі під час кожної зустрічі з новою людиною. І що найважче і найнебезпечніше — що на це питання йому необхідно буде самому давати відповідь, од якої залежатиме багато, дуже багато, можливо, навіть його власне життя.
Розділ 9
Шрагін ішов з заводу додому. Світило ласкаве південне сонце, вітерець з моря вигравав листям дерев. За побіленими парканами сонно дрімали обтяжені плодами фруктові дерева. Ніщо наче не свідчило про війну, місто виглядало так само, як у мирний час. І вулиці не були безлюдні. Накази окупаційної влади вже виганяли людей з домівок, примушували їх, поборовши страх, іти в справах свого нового життя. Але щось у зовнішньому вигляді вулиці було дивне… Не зразу Шрагін збагнув, що люди ходили поодинці і якось кожен сам по собі. За всю дорогу він тільки раз зустрів двох, які йшли разом. Це були старий із старою. Чоловік дбайливо вів жінку під руку, але й вони не розмовляли і, ніби соромлячись чогось, дивилися собі під ноги. Куди їх гнав наказ, чого?.. Люди наче не бачили й не хотіли бачити нічого, крім клаптика землі під ногами. Зустрічаючись один з одним, вони, мов ті старики, не підводячи очей, прискорювали ходу. А яскрава й добра краса півдня ще дужче підкреслювала цю неприкаяність людей.
Повернувши на свою вулицю, Шрагін мимоволі уповільнив ходу: перед його будинком стояв великий легковий автомобіль — на таких у німецькій армії їздили тільки вищі начальники. Що могло це означати? Якщо автомобіль приїхав по нього, то навіщо було гестапівцям залишати на вулиці, як візитну картку, цю розкішну машину? Можливо, що це зробили навмисно, щоб подивитися, як він, побачивши її, поводитиметься? Але тоді зараз вся вулиця мусить бути під наглядом, а тим часом нічого підозрілого навкруги Шрагін не помічав. Та ні, не такі вже вони генії й чудотворці, щоб розкрити його так швидко: найскоріше от що — справдились побоювання Емми Густавівни, і на її житлоплощу вже зазіхає якесь німецьке начальство.
Шрагін відімкнув своїм ключем парадні двері і спокійно, не поспішаючи ввійшов до будинку. В прихожій висіла генеральська шинеля, а на столику лежали кашкет і жовті замшеві рукавички. З вітальні долинув воркуючий сміх Емми Густавівни і басовитий чоловічий голос. Шрагін тихо пройшов до своєї кімнати і, причинивши двері, ліг на постіль.