Незабаром він почув, що гість чи квартирант пішов. Почекавши трохи, він узяв чайник і попрямував на кухню. І зараз же туди завітала Емма Густавівна. Вона була схвильована, дряблі її щоки пашіли рум’янцем.
— Трапилося неймовірне, Ігоре Миколайовичу! — вигукнула вона, притискаючи руки до грудей. — У мене об’явився родич у Німеччині. І не хто-небудь, а земельний аристократ. Неймовірно, правда? Зараз у мене був генерал Штромм. І уявіть, теж родич: він жонатий на племінниці мого аристократа. Він привіз мені листа — не хочете прочитати? Облиште свій чайник, ходімо до нас, генерал привіз чарівну каву і гідний подиву лікер «Бенедиктин». Я зварю вам каву. Ходімо, ходімо.
У вітальні пахло ніжними парфумами. Вийшовши з своєї кімнати, Ліля сухо привіталась із Шрагіним і сіла на диван. Емма Густавівна брязкала посудом на кухні.
— Як вам сподобався родич? — спитав Шрагін. Ліля підвела брови і зморщила лоба.
— Прочитайте листа, він лежить на столі, — сказала вона.
На голубому шершавому папері було написано старомодною готичною в’яззю, і Шрагін не так легко міг прочитати листа. Він попросив Лілю допомогти йому, вона підійшла і стала поруч нього.
— Я сама без допомоги мами прочитати не могла. І взагалі все це — як марення, — сказала вона, беручи листа. — Ну, це, очевидно, його родовий герб і девіз: «Терпіння і вірність». Давайте я все-таки спробую…
Ось що почув Шрагін:
«Здрастуйте, Емма! Вас повинні звати саме так, бо ваш батько п’ятдесят років тому повідомив мого батька про народження в нього дочки, яку назвали Емма-Розалія, а наші батьки були двоюрідні брати.
Оскільки я не певен, що ви живі, цей лист буде коротким. Він не більше як запит у невідомість. Але як тільки я довідаюсь, що ви ще є на цьому світі, вам доведеться зазнати на собі втомливого багатослів’я старечих листів, тим паче, що мені й писати вже більше нікому.
Як тільки в наших військових зведеннях появилося ваше місто, у мене сяйнула думка. Адже саме це місто згадував у листах ваш батько. Пам’ять мені не зрадила, хоч свій родинний архів я востаннє перегортав років десять тому. І оскільки я зовсім самітній, це відкриття стало моїм ідефіксом. Коли я узнав, що генерал Штромм (він одружений на моїй племінниці) вирушає саме в ваше місто, я написав цього листа. Тепер я з нетерпінням ждатиму звісток. Якщо ви є на цьому світі і прочитаєте мого листа, то прийміть генерала Штромма як рідного. Однак не можу втриматись — між родичами все має бути відвертим — і попереджаю вас, що він надто легковажний добродій, особливо щодо жінок. Він знає, що я пишу вам про це, і сміється. А взагалі він батько вже дорослого сина і, кажуть, здібний адміністратор в новому дусі. На відміну од мене, що зарився в землю, як кріт, він живе в ногу з віком, і вже цей вік подбав, щоб він був на виду. Тепер він покликаний його фюрером наводити порядок на завойованих землях. Від мене він має наказ потурбуватися про вас, як належить доброзвичайному німецькому родичеві. Весь у чеканні Вільгельм фон Аммельштейн».
Ліля кинула листа на стіл.
— Ну, що ви скажете? — спитала вона. — А я вам зразу скажу, що в листі мене влаштовує тільки один вираз — «покликаний його фюрером», — вона підкреслила займенник «його».
Шрагін також відзначив про себе цей вираз, і зараз йому сподобалось, що Ліля теж звернула на нього увагу.
До вітальні з кофейником у руках зайшла Емма Густавівна.
— Ви прочитали листа?
— Ліля прочитала його вголос, — відповів їй Шрагін.
— Боже, яка ідилія! Мої діти разом читають листа свого далекого родича, — вона голосно розсміялась і почала наливати каву.
— Я мушу попередити вас, — раптом різко сказала Ліля, звертаючись до Шрагіна. — Мама заявила генералові нібито ви… мій чоловік.
— Так, так, я дозволила собі це, — анітрохи не збентежилась Емма Густавівна. — І я впевнена, Ігор Миколайович мене зрозуміє. Уявіть, цей генерал раптом запитує: «Ви тут живете вдвох?» Я зрозуміла, що він напрошується в мешканці. Потім так дивився на Лілі. І я згадала характеристику, яку дав йому Вільгельм. Вирішивши припинити все це, я сказала йому: в Лілі є чоловік, він живе разом з нами. І нічого страшного не вийшло, а він принаймні не заговорював більше про житло. Ігоре Миколайовичу, не дивіться на мене так іронічно. Ми ж з вами говорили про це.
— Звичайно, краще без нових квартирантів, — сказав Шрагін.