У церкві було темно, як у льоху. Піп мав досить дивний вигляд — наголо бритий і навіть без вусів. Він зустрів приїжджих на паперті, поквапно провів у церкву і, взявши Харченка за руку, відійшов з ним убік. Вони довго про щось перешіптувались.
— Гаразд, дамо тобі ще дві пачки чаю, і шабаш, — голосно сказав Харченко і вернувся до молодих.
— Восьмушки чи чвертки? — поцікавився піп.
— Ти сказав би ще, по кілограму кожна, — розізлився Харченко. — Як тобі не соромно з церкви ларьок робити? Восьмушки, восьмушки…
— Гаразд, ідіть до церковних воріт, — сказав піп і кудись зник.
Незабаром він знову вийшов, уже в рясі, досить пошарпаній. Поряд з попом дріботіла згорблена маленька бабка, в такому довгому чорному платті, що воно тяглося за нею, як хвіст.
— Молоді, станьте сюди, — розпорядився піп, показуючи на низеньку кафедру, де лежала велика книга з хрестом на оправі. Зіна і Сергій стали поряд. Позаду них — Харченко із своїми старими.
— Звати як? — суворо спитав піп.
— Зінаїда і Сергій, — відповіла за обох Зіна. Вона дуже хвилювалась і чогось боялася, їй хотілося, щоб усе скоріше закінчилось.
Піп подивився на неї насмішкувато і, задерши голову, гучно проголосив:
— Вінчаються раба божа Зінаїда і раб божий Сергій. І та нехай… — Більше з того, що він бурмотів, значно знизивши тон, жодного слова розібрати було неможливо. Харченко знав, що піп до приходу німців був бухгалтером будівельного тресту і, звичайно, не розумівся на церковній службі, але спостерігати за цим саморобним попом було смішно. А молоді, здавалося, не помічали комізму становища і були сповнені серйозності й трепету.
Пробурмотівши хвилини зо дві, піп раптом замовк і строго спитав Сергія:
— Будеш вірний своїй дружині?
— Буду.
— Дивись! — пригрозив йому пальцем піп і звернувся до Зіни: — А ти?
— Буду, буду, — швидко промовила вона.
— Дивись! — пригрозив піп і їй, після чого він зійшов з свого п’єдесталу і, задерши до грудей рясу, витягнув з кишені папірець. — Зараз, я тільки прізвища ваші проставлю і в книгу занесу…
Харченко взяв у нього довідку, перевірив, що в ній написано, перевірив запис у книзі і після цього віддав попові дві восьмушки чаю, сказавши при цьому:
— Шкуродер ти, а не піп.
— Кожен живе, як може, — відповів піп, погладжуючи свою бриту голову.
З церкви усі вже пішки вирушили до Федорчуків, де на них ждав весільний стіл…
Розділ 12
Штурмбанфюрер Вальтер Цах розповідав Релінку про акцію «Шість променів», яку він підготував. Саме розповідав, а не доповідав. Начальник поліції безпеки взагалі не був зобов’язаний звітувати перед старшим слідчим СД. І якщо він прийшов до нього, то тільки тому, що знав, який великий досвід у Релінка в проведенні таких акцій і що в СД міста він постать найвизначніша. І все-таки розмова в них наче неофіційна. Ось і зустрілися вони не на службі, а недільного вечора в особняку, де жив Релінк. Вони сиділи на тісному балконі, що виходив у садок. Плетені крісла ледве вміщувались на балконі, і співрозмовники весь час відчували коліна один одного. Та зате можна говорити зовсім тихо, тим більше, що обом відомий параграф 17 інструкції Гейдріха, в якому особливо підкреслюється секретність саме таких акцій.
— По-моєму, шифр операції підібрано невдало, — зауважив Релінк. — Кожному дурневі ясно, що йдеться про шість променів єврейського клейма.
Цах, не моргнувши оком, проковтнув «дурня» і спитав:
— А що, коли її назвати просто акція номер один?
— В усякому разі, краще, — відповів Релінк. — На скільки чоловік ви розраховуєте акцію?
— Я думаю, що за першим наказом про з’явлення прийдуть близько двох тисяч чоловік і через тиждень стільки ж за другим наказом.