— Чому ж ви приймаєте мене не в своєму кабінеті? — спокійно запитав Савченко.
— Хіба суть розмови може залежати од меблів? — в свою чергу спитав Релінк.
— Ну, а все-таки?
— Ви прийшли в установу, де я можу дозволити собі фантазію приймати людей у будь-якому кабінеті. І чи не здається вам, що ми почали розмову аж ніяк не по-діловому?
— Здається, — погодився Савченко і неквапно добув з кишені коробку цигарок і сірники.
— Я не палю, — сухо зауважив Релінк, і це була його перша проба співбесідника на характер.
Пошукавши очима попільницю і не знайшовши її, Савченко потушив сірника і поклав його в коробку з цигарками.
— Я прийшов до вас… за вказівкою української націоналістичної організації, — багатозначно сказав він, шумно розкурюючи одсирілу цигарку.
— Що це за організація? — мляво поцікавився Релінк.
Савченко, не дивлячись на нього, здивовано підвів брови:
— Вам відоме таке прізвище — Бандера?
— Так.
— Те, що ви перебуваєте на території України, теж, сподіваюсь, вам відомо?
— Безумовно.
— Це автоматично звільняє мене від пояснень, яку організацію я репрезентую.
— Але в вашій організації, я знаю, є якісь розгалуження, відтінки, нюанси. І от у цьому, признаюсь, я ще не встиг розібратись, — відповів Релінк.
— Бачите, це не зовсім так, — з гіркотою сказав Савченко. — Розгалуження, або, як ви кажете, нюанси, існують, на жаль, тільки в нашому закордонному керівництві, де, крім справжнього вождя України Бандери, б’ються за владу і за місце біля українського пирога різні діячі рангом нижчі і розумом бідніші. А тут, на місці, ми абсолютно єдині в нашій любові до України і в нашій зненависті до комуністів. До перших днів війни я перебував у Львові, а потім відповідно до наказу Бандери приїхав сюди, щоб очолити місцеву організацію і встановити з вами діловий контакт. Моя зона — весь південь України. Ми не поспішаємо і не хочемо квапити вас. Ми розуміємо, що перше ваше завдання — розчистити місто. Але сьогодні ми вирішили, що вже зараз можемо бути вам корисні. З цим я й прийшов. Мушу вибачитись, що прийшов так пізно, але потрібна обережність.
— Розумію, розумію, — неуважно промовив Релінк, пригадуючи в цей час усе, що казали йому в Берліні з приводу використання української націоналістичної організації. А казали йому, що публіка ця може бути і корисна й небезпечна, їхню ненависть до Рад, до всього, що йде від Москви, слід використати, але треба завжди пам’ятати, що вони хочуть з допомогою німецької армії стати на чолі самостійної України, а це, крім них самих, нікому не потрібно. Так що контакт з ними слід підтримувати й брати з цього максимум користі, але підпускати їх до влади не можна. їм навіть не треба давати щодо цього ніяких обіцянок. Максимум — участь в органах місцевого управління.
— Чи можу я знати чисельність вашої організації? — спитав Релінк.
— Все українське населення міста. Але точніше про це згодом, і взагалі всі організаційні питання — згодом. Сьогодні я прийшов до вас з однією цілком конкретною справою.
— Слухаю.
— Ви знаєте про те, що місцевий міськком партії залишив у місті добре озброєне підпілля?
— В усякому разі, думав про це, — байдуже відповів Релінк.
— На наш погляд, ви повинні вже не думати, а діяти. Мої люди виявили в місті понад десяток залишених тут комуністів, які змінили не тільки місце роботи, а й весь свій зовнішній вигляд… — Савченко вичікувально замовк.
— Далі, — попросив Релінк.
— Я ждав, що ви спитаєте прізвища і адреси цих комуністів, — усміхнувся Савченко.
— Це ми узнаємо самі, — недбало кинув Релінк.
— Не маю сумніву. — Савченко затягнувся димом цигарки і додав: — Але якщо у вас виникнуть труднощі, ми допоможемо, тільки скажіть.
Релінк вилаявся про себе. І надала ж лиха година самому відрізати можливість зараз же спитати прізвища комуністів, що залишилися в місті.
А Савченко в цей час думав про те, що його співрозмовник, мабуть, не такий уже й хитрий і легко впадає в фанаберію. Він збирався вже сьогодні кілька прізвищ обміняти на деякі привілеї для членів своєї організації, а справа явно затягувалась.
— Що у вас до мене ще? — спитав Релінк.
— Мені хотілося б ще тільки висловити побажання, щоб ви й інші окупаційні власті, добираючи працівників для різних потреб, віддавали деяку перевагу нашим людям. Ото й усе.
— Особисто я обіцяю, — заявив Релінк. — А щодо інших окупаційних інститутів, то вам, очевидно, доведеться встановити контакт і з ними.