— Не соромтесь, будь ласка, — сказав він, посміхаючись якоюсь бездумною, наче видавленою ротом усмішкою; неживі очі, збільшені сильними скельцями, здавалось, займали половину його дрібного обличчя. Слова ніхто не попросив, і він вів далі: — Прошу говорити сміливо. Адже не тільки ви не розумієте особливого значення півдня, через це доводиться міняти навіть командуючого армією. Викладайте ваші претензії, вимоги, я завчасно передам їх новому командуючому фон Манштейну…
Претензій і вимог не надійшло. Релінк, як і всі, відчув, що це небезпечно, тим більше, що він пам’ятав свою недавню розмову з Олендорфом.
Вернувшись до себе, він негайно наказав розшукати і сьогодні ж доставить до нього місцевого лідера українських націоналістів Савченка. Водночас він спеціальним наказом створив оперативну групу по боротьбі з комуністичним підпіллям.
Не минуло й години, як Савченка привели в кабінет.
— Прошу пробачити за терміновість запрошення, — недбало сказав йому Релінк.
— Нічого собі запрошення, — усміхнувся Савченко, проте, без будь-якої образи. — Ваші люди схопили мене, як карного злочинця, і притягли сюди.
— Я вже попросив пробачення, — підвищив голос Релінк.
— Пробачення прийнято, — спокійно сказав Савченко. — Догадуюсь: поспішати вас примусив рейхсміністр, що приїхав сюди. Ви здивовані моєю поінформованістю? Час перестати недооцінювати можливості таких організацій, як наша. Я слухаю вас, пане Релінк.
— Що ви маєте по червоному підпіллю? — спитав Релінк.
— В усякому разі, більше ніж ви. Але я не жадібний і готовий поділитись.
— Прошу, — Релінк поклав перед собою аркуш чистого паперу.
— Я поки що дам вам дві ниточки, — Савченко вийняв з кишені пошарпану книжечку для нотаток, довго її перегортав, поки знайшов у ній потрібний запис. — Пишіть: Любченко Марія Степанівна — комуністка, головний лікар туберкульозної лікарні, і другий — Родіонов Павло Сергійович, теж комуніст, колишній директор трамвайного парку. Адреси потрібні?
— Давайте.
Релінк записав адреси і, відсунувши вбік аркуш паперу, суворо спитав:
— Відомості точні?
— Абсолютно. І тим більше прикро, що ви відмовилися взяти від мене їх раніше.
Релінк проковтнув і це. Савченко поклав на стіл надрукований на машинці список прізвищ і сказав:
— Це мої надійні люди, яких я всіляко рекомендую вам призначати на вирішальні посади в цивільній адміністрації: магістрат, поліція і таке інше. Можете покластися на них. — Він підвівся. — Сподіваюсь, назад мені теж дадуть машину?
Релінк розпорядився подати до під’їзду машину і, прощаючись, сказав:
— Надалі ми зустрічатимемося з вами не тут. Адресу моєї конспіративної квартири вам повідомлять.
Коли Савченко пішов, Релінк викликав Бульдога і віддав йому адреси Любченко і Родіонова.
— Доведи, що ти справді бульдог. Ще сьогодні вночі обидві ці тварюки повинні бути тут…
Розділ 16
В групі на особливому становищі був радист Кирило Мочалін. Про його існування, крім Шрагіна, ніхто не знав. На відміну від усіх Кирило був місцевий. Тут він народився і прожив усі свої двадцять п’ять років. Правда, останні два роки перед війною його в рідному місті бачили рідко: він працював матросом на вантажному пароплаві і довго перебував у закордонних плаваннях. Два — три рази на рік юнак появлявся в місті і тиждень гуляв на відчай душі, оточений своїми дружками дитинства. Він виглядав серед них, як папуга серед горобців, — яскравий, строкатий у своїх закордонних обновках. Батька в Кирила не було. Мати працювала в кравецькій майстерні закройщицею. Заробляла непогано, і Кирило — єдиний її скарб — ніколи нужди не знав.
Війна застала Кирила на побивці дома. Він приїхав у місто 10 червня і наступного дня сказав матері, що жениться. її це не здивувало, вона знала, що син уже давно «крутить любов» з сусідською дівчиною Ларисою. Більше того, вона зраділа, що тепер не буде самітньою під час тривалої відсутності сина. Через тиждень відгуляли весілля, і в їхньому будиночку, на тихій околиці міста виникла нова сім’я. А через п’ять днів — війна. Кирило не побіг у райвійськкомат і не з’явився на свій корабель в Одесу. Розказуючи про себе Шрагіну, він щиро признався, що «піхотний варіант» його не влаштовував, а тонути в морі на старому своєму кориті не хотів. У нього був дружок, який працював шофером в обласному управлінні НКВС. Кирило побіг до нього — допоможи, мовляв, влаштуватися до вас. Почали вони думати, за що зачепитись. І тут стало відомо, що Кирило, бувши за штатом палубним матросом, в порядку комсомольського змагання опанував професію радиста і вже потроху чергував у радіорубці пароплава. Вирішили діяти в цьому напрямку. Приятель Кирила возив самого начальника управління, йому він і закинув добре словечко про друга. І як іноді буває в житті, трапився щасливий збіг: саме в цей день начальник дістав секретний наказ із Москви підібрати радиста, придатного для роботи в підпіллі.