— Як вони чули? — здавленим голосом спитав радист.
— Чудово, Кирило!
— Я не повільно працював?
— Чудово, Кирило!
Вони деякий час мовчали. Потім радист сказав:
— Так от, щодо роботи. Можуть мене влаштувати мотористом на катер, що обслуговує суднобудівний завод. На такому ж катері у мене там кореш ходить.
— Дуже добре. Влаштовуйтесь туди негайно. Я теж працюю на суднобудівному, нам буде зручно зустрічатись.
— Буде зроблено.
Ні, справді це був якийсь особливо щасливий день! Шрагін потиснув руку радистові й пішов…
Цього вечора гостей у Емми Густавівни не було. Шрагін пройшов у свою кімнату, збираючись спокійно обдумати дальші свої справи. Та тільки він сів до стола, як у кімнату не стукаючи ввійшла Ліля, і з її вигляду Шрагін одразу зрозумів — щось трапилось. Зачинивши двері, вона стала до них спиною, наче побоюючись, що в кімнату може ще хтось увійти. Дівчина була збуджена, стривожена, але разом з тим в її очах Шрагін помітив незнайому рішучість і навіть радість.
— Ну, Ігоре Миколайовичу, зараз мені стане ясно, яка ви людина, — пошепки сказала вона. — Я врятувала від загибелі свою шкільну подругу Раю Рафалович. Її переховував наш колишній вчитель, але вчора він з сім’єю переїхав до Дніпропетровська. Коротше кажучи, зараз Рая у нас на горищі. Ну, скажіть, я зробила добре чи погано?
— Мама знає? — швидко спитав Шрагін.
— Та що ви, їй-богу!
— Хто-небудь бачив, як Рая прийшла?
— Вона наділа чоловічий костюм, і було вже темно.
— Учитель знає, що Рая в нас?
— Він ще вчора виїхав у Дніпропетровськ. Все вийшло дуже несподівано. Я йшла вулицею і якраз думала про Раю: одна наша подруга сказала мені, що Раю і її батьків знищено. І от я йду і думаю — хіба після цього маю право жити ніби нічого й не сталося? І раптом хтось мене покликав. Дивлюсь — це наш шкільний вчитель музики. Я була його улюбленою ученицею. І Рая теж. І він каже, що мене послав йому сам бог. А сам він нервовий такий, очі палають. Запитує, чи знаю я, де він живе. Я кажу — знаю. Тоді, каже, зайди до мене надвечір. І додає: «Якщо ти ще любиш свою шкільну подругу Раю Рафалович, ти прийдеш обов’язково, і більше ні про що не запитуй…» Я ледве дочекалась сьогоднішнього вечора. Приходжу туди, а будиночок учителя порожній — ні людей, ні речей. І раптом із-за грубки вилазить Рая… — Ліля замовкла, очі її стали вологими. — Ну от… Рая розказала мені, що вчитель переховував її увесь цей час, а сьогодні вдень він із сім’єю виїхав жити в Дніпропетровськ, до брата. І перед самим від’їздом він сказав їй: «Увечері сюди до тебе прийде людина, яку ти знаєш і любиш. Вона тобі напевно допоможе». І прийшла я…
— Ви, Ліля, вчинили дуже добре, — не приховуючи хвилювання, мовив Шрагін. — Але ви повинні усвідомити, чим ви рискуєте.
— Краще рискувати життям, ніж честю, — з викликом сказала Ліля.
— Це правильно. Але що ви думаєте робити далі?
— Як що? Вона житиме на горищі, я носитиму їй їжу.
— Це дурниці, Ліля. її треба переправити кудись у надійніше місце.
— Ви це можете? — Ліля здивовано дивилася на Шрагіна.
— Треба подумати.
Дівчина поривчасто обняла Шрагіна за шию, притягнула до себе, поцілувала в щоку і збентежено відійшла в глибину кімнати.
— Прошу вас бути гранично обережною, мати нічого не повинна помітити. Де у вас хід на горище?
— У ванній.
— Можна пускати душ і під цей шум лазити на горище, але робити це треба якомога рідше.
Ліля кивнула, не зводячи із Шрагіна напруженого, вивчаючого погляду.
— Значить, ми її врятуємо? Я можу їй це сказати? — спитала вона.
— Про мене їй ні слова, — суворо сказав Шрагін і повторив: — Ні слова. А завтра ввечері я вже знатиму, як ми зробимо. А зараз… я, Ліля, страшенно втомився, мені треба поспати.
— На добраніч, — ледве чутно промовила Ліля й пішла.
Шрагін ще довго дивився на двері, що зачинилися і схвильовано думав про те, що відбулося. Справді сьогодні щасливий день. І раптом він згадав слова генерала Штромма, що росіян можна зробити слухняними за допомогою роботи і пристойної платні. «Ідіоти! Всієї вашої казни не вистачило б, щоб купити одного вчителя музики, який врятував Раю…»
Вчинок Лілі радував Шрагіна, хоч він і знав, що зробила вона його майже випадково і не усвідомлювала, до чого він може призвести. Так чи інакше, але дівчину, яка сидить тепер на горищі, треба врятувати…
Розділ 17
Марія Степанівна Любченко тільки-но повернулася з лікарні й хотіла лягати спати, коли в двері її квартири сильно постукали.
Любченко зразу вирішила — нещастя, і страх позбавив її сил. Вона не могла ступити ні кроку і стояла біля ліжка, тримаючись за його спинку. Стукіт повторився, Любченко не рухалась з місця. У двері почали грюкати, щось з тріском зламалось, і в квартиру вдерлися гестапівці. Їх було троє; двоє зовсім молоді, а третій — це був Бульдог — здався їй страшною потворою величезного зросту.