Релінк подав знак молоденьким гестапівцям, вони підняли Любченко і посадили на стілець. її обличчя, що стало темно-червоним, відбивало тільки жах, самий тільки жах, і Релінк, побачивши це, був уже впевнений в успіхові.
— Значить, тільки правда? — тихо спитав він, знову присунувшись до неї впритул.
Вона мовчала.
Релінк вернувся до стола, закурив і, почекавши трохи, сказав:
— Ви, очевидно, не знаєте, що у вас немає ніякої можливості уникнути неприємностей, що включають в себе і смерть. Ми дамо вам спокій тільки тоді, коли ви скажете нам цілковиту правду — що вам доручили робити в місті? А втім, нам відомо це, як і те, що ви ще нічого не встигли зробити, і це полегшує вашу долю. Але зараз необхідно, щоб ви все сказали самі. Кажіть, я жду рівно хвилину.
Любченко сиділа, втупившись мертвими очима в підлогу. Її мозок, що гудів після ударів, обпалювала одна і та сама думка: «Вони знали, що посилають мене на загибель».
— Дайте їй води, — розпорядився Релінк. Гестапівець подав їй склянку, але вона з жахом відсахнулась од нього.
— Вилийте на голову.
Гестапівець не поспішаючи, тонким струмочком вилив воду на голову Любченко. Вода потекла за кофту по спині, Любченко почала тремтіти.
— Хвилина минула, — голосно об’явив Релінк. — Відповідайте: хто й навіщо залишив вас у місті?
«Я ж знала, що ніякої користі принести не зможу, — гарячково думала Любченко. — І вони це теж знали. Вони знали, що посилають мене на загибель, і тепер всьому кінець. Ну що станеться особливого, якщо я скажу, хто мене залишив у місті й навіщо? Гестапівці знають все і без мене, врешті я ж нікого не викажу, крім себе».
— Мене залишив тут міськком партії, щоб я ховала в лікарні його людей, — сказала вона тихо.
— Іншими словами, ви добровільно погодилися вести діяльність, ворожу Німеччині? — уточнив Релінк.
— Мене умовили, примусили, — ледве чутно промовила Любченко.
— Це становища не міняє, — підхопив Релінк. — На плечах у вас я поки що бачу вашу власну голову, а це значить, що вам доведеться відповідати.
Релінк з’єднався з кимось телефоном і сказав:
— Зайдіть до мене, тут треба зайнятись однією червоною дамою.
У кабінет ввійшов гестапівець потворно кубічної форми, плечистий і водночас гладкий. В руках у нього був товстий важкий батіг з коротким пужалном. Він став за два кроки перед Любченко і, граючись батогом, вичікувально дивився на Релінка.
— Цій старезній дівчинці з метою прищеплення поваги до нашого рейху слід всипати, — сказав Релінк.
Кубічний гестапівець блискавично шмагонув Любченко батогом. Удар припав на плече і спину. Він був з відтяжкою і такий сильний, що скинув її з стільця, вона впала рачки.
— Не треба! Не треба! Не треба! — завила Любченко високим голосом.
— Чому не треба? — крикнув Релінк.
Батіг тричі влипав у спину жінки, і вона, завиваючи, долілиць упала на підлогу.
Молоденькі гестапівці знову посадили її на стілець.
— За що? За що?! — судорожно схлипувала вона. — Ви ж самі сказали — я нічого поганого ще не зробила. І не збиралась…
— Спасибі, мадам, — посміхнувся Релінк. — А може, ви хочете зробити для нас щось добре?
Релінк подав знак квадратному, і той замахнувся батогом.
— Мадам, ви готові зробити для нас добре? — діловито спитав Релінк.
— Я не знаю… не знаю, що ви хочете! — закричала Любченко, не зводячи очей з занесеного над нею батога.
— Хочете чи не хочете? — крикнув Релінк.
— Хочу… хочу… — поквапно промовила Любченко.
— Всім вийти, — наказав Релінк.
Вони залишились у кабінеті вдвох. Релінк взяв стілець і сів близько напроти Любченко.
— Прошу пробачення, мадам, — сказав він втомлено і, зітхнувши, вів далі: — На жаль, я повинен виконувати свої обов’язки, як кожен, і мушу визнати, що мої обов’язки не з приємних. Я відповідаю за порядок у цьому місті, і його можна було б встановити швидко і без всякої крові й терору, коли б ваші збожеволілі начальники не затіяли безнадійної авантюри, залишивши в місті таких, як ви, приречених функціонерів. Але, враховуючи ваш фанатизм і страх перед партійною дисципліною, ви для нас, хай йому чорт, небезпечні, і ми змушені вживати рішучих заходів. Ну скажіть, ви об’єктивно розумієте мене?
Любченко кивнула. «Хай говорить довше ця нещадна людина, з жовтими, як у кота, очима, аби тільки не били. А крім того, він правильно робить, що боїться залишеного в місті підпілля, тож мене йому боятися нічого. Невже він цього не розуміє? От я ж розумію, що він змушений робити так, як він робить…» — думала в цю хвилину Любченко.