Розділ 20
7 листопада Емма Густавівна вирішила влаштувати родинну вечерю.
— Відзначимо все-таки наше звичне свято, — трохи збентежено сказала вона Шрагіну.
— А якщо прийдуть ваші гості? — спитав Емму Густавівну Шрагін.
— Для них це буде просто вечеря, і все, — відповіла вона і пошепки додала: — Це Лілі зажадала, щоб я влаштувала вечерю. — Вона глибоко зітхнула. — Я кажу їй: учися в Ігоря Миколайовича спокою. Працює з німецьким адміралом і ніякої трагедії з цього не робить…
Нещодавно Емма Густавівна сказала Шрагіну: «Ми ж з вами не якісь зрадники, ми просто розуміємо, що змінити нічого не можемо…» Уже не вперше вона говорить з ним як із своїм союзником. Ліля розуміла, що Шрагін залишився в місті не для того, щоб працювати з німецьким адміралом, але вона не могла змиритися з тим, що її мати так просто сприймає своє нове життя і навіть твердить, що їй тепер цікавіше жити ніж раніше. Лілю дратувало і те, що мати легше, ніж вона, знаходить спільну мову із Шрагіним.
Шрагін бачив, що діється з дівчиною, і сподівався, що вона поступово розбереться у всьому і зрозуміє, що від неї вимагається. Після того, як історія з Лілиною подругою щасливо закінчилася, Шрагін прямо сказав їй, щоб вона в такі справи більше не лізла, якщо не хоче викликати трагічних наслідків для всіх, і пояснив, що найбільшу користь вона може принести, уважно слухаючи і запам’ятовуючи все, що говорять гості в її домі. Ліля спочатку образилась, але потім нібито погодилася з усім, що говорив їй Шрагін, і навіть стала час від часу передавати йому докладні записи застольних розмов німців. Вона дуже змінилась. Зовсім недавно дівчина, сидячи за столом, більше мовчала, а тепер раптом стала балакуча, кокетлива, багато сміялась, охоче сідала за рояль. Зміна в її поведінці так впадала в очі, що могла викликати у гостей в кращому разі подив, і Шрагін змушений був сказати їй про це.
— На що ж я тоді здатна? Нічого не вмію, нічого! — вигукнула вона, і очі її наповнилися слізьми.
— Все вимагає уміння, дорога Ліля.
Шрагін і досадував на неї і в той же час жалів. Він розумів, що мусить терпляче і обережно вести її важкою дорогою, на якій вона так випадково опинилась…
Вечеря з нагоди, як висловилась Емма Густавівна, «звичного свята» почалася з того, що Ліля ненароком розбила єдину пляшку німецького вина.
Емма Густавівна обурилась. Шрагін помітив, як Ліля спалахнула після гострих слів матері, зіщулилась, наче від удару, й поспішив розрядити обстановку.
— Це зробила не Ліля, а саме провидіння, — весело розсміявся він. — Ми збиралися з нагоди нашого свята пити чуже вино, і, мабуть, провидіння вирішило перешкодити цьому.
— А що, справді, — перемінивши гнів на ласку, сказала Емма Густавівна. — Це був би справжнісінький нонсенс — випити за наше свято вино, що лишилося від німецького генерала. Пробач мені, дівчинко… — вона обняла і поцілувала дочку. Мир було відновлено.
Шрагін, а за ним Емма Густавівна і Ліля, підняли порожні бокали.
— Уявімо, що в них наша рідна російська горілочка, — сказав Шрагін. — І вип’ємо з нагоди нашої… звичної дати…
— Я п’ю за Великий Жовтень! — вигукнула Ліля і цокнулась із Шрагіним.
В цю мить у прихожій пролунав дзвінок.
Емма Густавівна пішла відчиняти двері і поспішно вернулась.
— Сховайте бокали, — шепнула вона.
Ліля взяла бокали, але Шрагін зупинив її:
— Не треба. Тільки прошу вас, не повторюйте ваш тост.
У прихожій лунали чоловічі голоси. Генерал Штромм на правах давнього знайомого перший ввійшов до вітальні.
— А що я казав? — крикнув він, обернувшись до когось у прихожу. — Вони, звичайно, святкують!
У вітальню ввійшов високий худорлявий чоловік у чорному цивільному костюмі і в крохмальній сорочці. Його рудуватий чуб, коротко підстрижений, розділяв акуратний боковий проділ. У чорному галстуку блищав золотий значок із свастикою.
— Ганс Релінк, — відрекомендувався він.