— А краще просто Ганс, — як звичайно, дуже голосно і безцеремонно почав генерал Штромм і звернувся до Емми Густавівни з удаваною суворістю: — Значить, відзначаєте, мадам, свято революції?
Обличчя Емми Густавівни вкрилося червоними плямами.
— Звичка, як відомо, друга натура, — спокійно промовив Шрагін. — Чверть віку — термін для вироблення звички достатній.
— Не треба виправдуватись, — лагідно усміхнувся Релінк, відкривши великі зуби і погладжуючи своє квадратне підборіддя. — Ми все розуміємо і навіть дещо прихопили з собою… Там, у прихожій, кошик, — звернувся він до Емми Густавівни.
— Воювати із звичками людей не наш обов’язок, — сказав Релінк, сідаючи на диван поруч із Шрагіним.
— Це, по-моєму, не зовсім точна позиція, — заперечив Шрагін. — У росіян є звички, які для вас дуже небезпечні.
Релінк здивовано подивився на Шрагіна.
— Що ви маєте на увазі?
— Позавчора я в себе на заводі зірвав листівку комуністів, і це означає, що вони продовжують звичну для них діяльність, — сказав Шрагін.
— Де ця листівка? — недбало спитав Релінк. — Мені дуже хотілося б на неї подивитись.
— Я віддав її адміралу Бодеккеру, потім її взяв майор Капп.
Релінк пригадав, що майор Капп говорив йому, нібито листівку зірвав він сам. Цікаво, хто з них бреше?
Емма Густавівна метушилася, розставляючи закуски й вино, що принесли гості. Коли все було готове, над столом всією своєю важкою постаттю підвівся генерал Штромм.
— Панове, увага, — прогримів його голос, як команда на плацу. — Наповніть бокали. Слово має мій друг Ганс.
Релінк підвівся і промовив тихим приємним голосом.
— Панове хазяї цього затишного дому, що його атестував мені генерал Штромм як істинно німецький! Збираючись до вас, ми подумали про те, що ви сьогодні відзначаєте свою історичну дату, і, сказати правду, побоювалися, щоб наша поява не збентежила вас. Щоб це збентеження з самого початку усунути, я пропоную випити за вашу історію, її не в силі змінити ніхто. Хох!
Релінк одним духом осушив свій бокал і з урочистим виглядом ждав, поки вип’ють усі. Його тост розчулив Емму Густавівну. Вона пила вино, вдячно дивлячись на гестапівця. Шрагін належним чином відзначив вправність, з якою Релінк повернув цю делікатну тему. Ліля дивилася на Релінка з якоюсь тривожною цікавістю. Генерал Штромм випив і усміхався чомусь сам собі.
Невимушена розмова, проте, не зав’язувалась. Генерал Штромм посилено частував Лілю і Емму Густавівну. Релінк уважно і делікатно поглядав на Лілю і, нарешті, сказав:
— Я стільки чув про вас од генерала, що, мабуть, узнав би на вулиці. Знаєте, що він каже? Найкрасивіша молода жінка в місті, але, на жаль, її окупували, як і місто, та тільки не ми. Можу заявити, що я згодний з генералом.
Ліля почервоніла.
— Просто в місті лишилось дуже мало жінок… А в світі все відносне.
— Не згодний, — люб’язно нахиливши рудувату голову, заперечив Релінк. — Щодо жінок теорія відносності незастосовна.
— Не сперечайтеся з ним, це марне заняття, він же за фахом слідчий! Хо-хо! — прогримів генерал Штромм.
Шрагін помітив, як по обличчю Релінка майнула тінь невдоволення.
Заговорили про музику, і скоро Лілі довелося сісти за рояль. Вона зіграла свою улюблену «Місячну сонату» Бетховена.
Всі довго мовчали. Потім Релінк сказав задумливо і млосно:
— Дивовижна сила генія, забуваєш усе. Ради бога, зіграйте що-небудь Вагнера.
— Не хочеться. Я його не люблю, — відповіла Ліля.
— Що ви кажете! — вигукнув Релінк. — Ви ж німкеня, а Вагнер — це співаюче серце Німеччини.
— А я не люблю, — уперто повторила Ліля і заграла Чайковського з «Пори року».
— О, Чайковський! — тихо вигукнув Релінк, блаженно заплющивши очі.
Генерал Штромм сидів мовчки, і з кам’яним обличчям цідив вино. Шрагін, слухаючи музику, думав весь час про своє, про найголовніше. Так, це люди гестапо…
Релінк і далі сидів поруч з ним на дивані і, здавалося, не помічав і не чув нічого, крім музики, він не зводив свого погляду з Лілі. Раптом вона на середині такту перестала грати.
— Щось страшенно заболіла голова. Пробачте… — вона встала і вийшла з кімнати.
Релінк обережно доторкнувся до ліктя Шрагіна й прошепотів:
— Ваша дружина справляє враження нездорової людини. Чи не потрібна наша допомога? Ми можемо прислати чудового лікаря.
— Нерви! — зітхнув Шрагін. — Ви повинні зрозуміти, що нам не так просто пережити ломку всього життя. Це процес болісний.
— Так, так, ми це розуміємо, — співчутливо і з жалем закивав Релінк. — І дуже прикро, що не всі наші люди розуміють це. — Як щодо цього у вас на заводі? — доброзичливо спитав він.