Молодики побували, звичайно, біля міського саду. Проте не помітили ніяких ознак життя — німці свято дотримувалися неділі. На алеях саду лежав чистий, неторканий сніжок. Але і в будні німці працювали тут тільки вночі, і це дуже ускладнювало майбутню операцію. Шрагін вимагав цілком точно з’ясувати, в які години на базу привозять техніку. Федорчук і Харченко уже кілька разів ходили у нічну розвідку і встановили, що вантажні машини з технікою прибувають на базу не пізніше третьої години ночі і що на складі постійно є не менше двадцяти солдат. Шрагін наказав провести ще одну перевірочну розвідку. Це наступної ночі зробить Федорчук. А поки що він і Харченко гуляли по місту.
Вони йшли через центр і тільки тепер помітили, що навкруги сонячний грудневий день і місто, припорошене сніжком, виглядало чистеньким і навіть повеселілим. Але воно таке безлюдне, що прогулюватися цим пустинним, мертвим містом було небезпечно.
— Давай покличемо Юлю? — запропонував Федорчук. — Вона вже відчергувала, візьмемо її і підемо до нас чай пити.
— Не небезпечно?
— В ресторан ми не поліземо…
Вони ввійшли в довгий вузький двір позад ресторану, і Федорчук зник за маленькими дверима з табличкою «Службовий вхід». Харченко сів на бочку і почав ладнати самокрутку.
З маленьких дверей вийшли Федорчук, Юля і кремезний німець у військовому кітелі, але без будь-яких знаків розрізнення. Харченко на всяк випадок вирішив удати, що не знає ні Федорчука, ні Юлі, а ті, стоячи біля дверей, весело про щось погомоніли і почали прощатись. Німець поцілував Юлі руку, з Федорчуком міцно поручкався і зник за маленькими дверима. Федорчук кивнув другові:
— Пішли!
Коли вони відійшли од ресторану далеченько, Харченко спитав:
— Що це ти за дружка завів?
— Постривай, Павле… — відповів Федорчук.
Юля вже давно виконала вказівку Шрагіна і працювала перекладачкою в ресторані для офіцерів воєнної авіації. Вона була красива, жваво розмовляла по-німецькому і мала серед офіцерів великий успіх. Шрагін почав діставати від неї ділові повідомлення. Так завдяки Юлі Москва своєчасно узнала про перекидання з Франції на Кавказ третьої повітряної армії… І от кілька днів тому, під час Юлиного чергування, з нею зайшов у розмову дуже дивний німець. Він був у військовій формі, але яке в нього звання, зрозуміти було неможливо. Проте німець жив у готелі, а це рядовому солдатові не по кишені. Він розпитував Юлю про життя в місті, цікавився, як вона ставиться до німців. Юля, звичайно, змалювала життя міста і своє життя у найрожевіших барвах. Він серйозно вислухав її і сказав, що уже встиг сам дещо побачити і тому думає, що Юля каже неправду.
— Навіщо? — спитав він, заглядаючи їй в очі.
— Може, іншим і не так добре живеться, як мені, але людина ж судить по собі, — грайливо відповіла дівчина, поправляючи своє модно валком причесане волосся.
— Це не схоже на росіян, тим більше на радянських, — сказав німець. — Адже я бував у вашій країні раніше і ще тоді захоплювався розвинутим у вас почуттям колективу, товариства.
Почувши це, Юля мимоволі оглянулась на всі боки.
— Не бійтеся, — шепнув німець.
— А мені боятися нічого, — навмисно не притишуючи голосу, сказала Юля, дивлячись у вічі німцеві своїми великими чорними очима.
— Думаю, це теж не зовсім правильно, — усміхнувся німець і спитав: — Як вас звати?
— Юля… Юля Федорчук.
— А мене Вальтер. От ми й познайомились.
Юля мовчала.
— І ще я хочу сказати вам, що я жонатий і дуже люблю свою дружину, у нас двоє діток. Хочете подивитись? — Він вийняв з кишені портмоне, в якому всередині під слюдяним папірцем була фотографія некрасивої жінки, що обнімала двох хлопчиків дошкільного віку. — Це Петер, а це Іохім, а це моя Анна, — показував Вальтер. — Отже, я прошу вас не думати, що в мене є якісь приховані думки. Просто я тут страшенно самотній. І потім мені хочеться поговорити з радянською людиною. Звідкіля ж ви так добре знаєте німецьку мову? — раптом спитав він.
— А я німкеня, — з викликом відповіла Юля і помітила, що Вальтер насторожився.
— Але ви назвали зовсім не німецьке прізвище, — сказав він.
— Чоловіка вибирають не за прізвищем, — усміхнулась Юля.
— І ви приїхали сюди… з нашими?
— Я народилася в цьому місті, і таких німців тут повно-повнісінько.
Вальтер усміхнувся, але якось вимушено. Він, мабуть, ще не вірив Юлі.