Адмірал мигцем глянув на Шрагіна і красномовно промовчав…
Вони говорили до другої години ночі, і коли адмірал пішов, Шрагін, не відкладаючи, почав зашифровувати повідомлення про все, що сьогодні почув.
Минали дні, і кожний приносив розвідникам нові небезпеки.
Українські націоналісти почали відкрито працювати на гітлерівців. У місті з’явився нібито створений на виборних началах «Комітет українсько-німецького зближення», на чолі якого став той же Савченко. Комітет дістав у своє розпорядження цілий будинок біля міського собору, і там уже діяла його канцелярія.
Через цих українських націоналістів СД простягнула свої щупальці в глибину міста і в найрізноманітніші верстви його населення. Близько трьох десятків комітетчиків наділи форми поліцаїв, а при собі Савченко створив так званий «бойовий актив комітету», куди увійшло з півсотні озброєних головорізів.
Так виникла нова і дуже велика небезпека. Спеціально з цього питання Шрагін зустрівся на квартирі у Федорчука з представниками підпілля і з Дем’яновим, який продовжував розвідку націоналістичної організації.
Дем’янов, як і раніше, вважав, що реально небезпечними є не більше як сто націоналістів, а решта «українців» обдурені пропагандою або зв’язалися з комітетом, розраховуючи мати від цього які-небудь життєві блага. Таким, на його думку, досить було роз’яснити справжній стан речей, і вони розбіжаться.
— Хто роз’яснятиме? — спитав Шрагін.
— Як хто? — здивувався Дем’янов. — Усі ми… підпільники.
— Це означало б усіх поставити під удар. Це рівнозначно, що вийти з конспіративного становища. Я категорично проти.
Представник підпілля Бердниченко сказав, розділяючи слова:
— Я… теж… проти.
Шрагін погоджувався з Дем’яновим: звичайно, більшість «українців» обдурили комітетчики, але провадити серед них роз’яснювальну роботу не можна — перший же «ідейний» націоналіст передасть роз’яснювачів до пазурів гестапо. Значить, вирішувати це завдання слід якось інакше.
— Треба обезглавити комітет, — запропонував Шрагін. — Усунути головних обманщиків.
— Усунемо Савченка, появиться інший, — заперечив Дем’янов.
— Ліквідуємо все їхнє керівництво, — сказав Шрагін. — Це протверезить усіх інших.
Стали обговорювати план операції. Дем’янов повідомив, що однією з баз комітетчиків є так звана автокефальна церква, а піп цієї церкви, по сумісництву скарбник і діловод комітету, підшукує собі диякона.
— Ми просто зобов’язані влаштувати на це місце свою людину, — сказав Шрагін. — Іншого шансу в нас поки що нема, а чекати не можна.
На другий день Харченко й інші учасники групи уже мали наказ шукати підхожу людину на посаду диякона…
До стариків, у яких жив Харченко, іноді приходив інженер-електрик Володимир Петрович Величко, якийсь далекий їхній родич. Він випадково залишився в місті. Харченко не раз розмовляв з ним і переконався, що людина він хороша, але наче розгубився, опустився і безвольно змирився з своєю долею. Тепер він сторожував на базарі. Величко розповідав, що до війни брав участь у художній самодіяльності.
Харченко пригадав це і вирішив не ждати, поки Величко сам прийде в гості до його стариків. Надвечір він пішов на базар.
Сніг на спустілій площі базару після товкучки був брудний. Вітер кружляв обривки паперу, гудів у порожніх ларьках, як у морських черепашках. Харченко тинявся по базару, поки звідкілясь із щілини між двома ларьками не почув густий бас:
— Ей, що тут тобі треба?
Вони поздоровкались і сіли на колоду в проході між ларьками.
— І що це вас сюди занесло? — Величко був страшенно здивований.
— Діло є. Хочу взнати, чому ви не сказали мені, що ви член партії, — без зайвих передмов почав Харченко.
— А навіщо? Не треба… не треба… — пробурмотів Величко, опускаючи голову.
— Що значить не треба? Мабуть, вступаючи в партію, клялися їй у вірності, а коли запахло смаленим — у кущі? — Харченко тільки припускав, що Величко комуніст. І не помилився…
— Та я і в думці проти партії і кроку не ступив, — тихо мовив Величко.
— Проти — так. А що ви зробили за? Може, ви вирішили, що партія вже ніби ліквідована? Скажете, де вона, мовляв, ця партія, так? А вона тут і доручає мені узнати, чи не забув комуніст Величко своєї клятви? Що їй відповісти?
— Нічого я не забув, — прогудів Величко.
— Тоді у неділю вранці приходьте до мене і приготуйтеся — доведеться вам працювати, як належить членові нашої партії…
У неділю Величко прийшов. Уперше Харченко побачив його поголеним і виявив, що йому років тридцять, не більше. Вони зайшли в холодну прибудову і, сівши там на ящики, заговорили про справу.