І він енергійно попрямував далі.
Недалеко від заводу Шрагін побачив попереду двох хлопчиків. Ховаючись, один — за афішну тумбу, другий — за стовп, вони обстрілювали один одного сніжками. «От кому байдуже до всього», — подумав він і мимоволі всміхнувся, помітивши, як хлопчик, висунувшись з-за тумби, дістав собі сніжкою прямо в лоба. З войовничим криком він кинувся на противника врукопашну. Діти зчепились, упали й покотилися по снігу. Шрагін дивився на них і сміявся. Хлопчики схопилися, відбігли до воріт і звідти насторожено і вороже дивилися на нього.
— Війна, хлопці? — підморгнув їм Шрагін.
Вони мовчали, не зводячи з нього ворожих оченят. Але тільки-но Шрагін ступив кілька кроків, як у спину йому вдарила сніжка і він почув злісний вигук:
— Шкура продажна!
Він оглянувся, хлопців наче й не було. Шрагін знову розсміявся — і це сьогодні було його радістю. «Ну звичайно, — думав він, — по місту, що захопив ворог, іде та ще й сміється людина у добротному шкіряному пальті і білячій шапці. Ким же вона може бути, ця людина, якщо не продажною шкурою? Молодці, хлоп’ята!» І раптом він пригадав свого сина: скільки ж йому тепер? Так, цілих півроку! Мабуть, уже сидить. Сиди, мій маленький, сиди, спокійно жди свого татка…» Перед поглядом Шрагіна, як у прискореному кіно, майнули метушливі люди на московському вокзалі, тривожна штовханина жінок і дітей, що сідали у вагони. Все зупинилося. Тепер Шрагін бачив тільки обличчя Ольги, він пам’ятав його таким, яким побачив востаннє у вікні вагона поїзда, що рушив. Вона дивилася на нього якимись занімілими очима, притискуючи до грудей заснулого синочка. Серце Шрагіна сильно закалатало, але він швидко опанував себе.
І знову той злий голос: «А ти хіба забув?..» — «Та не забув я! Не забув!..» Сам того не помічаючи, Шрагін ішов усе швидше і швидше, наче хотів утекти від цього ненависного голосу…
Службовий стіл Шрагіна стояв у приймальні адмірала Бодеккера. Сидячи за столом, він бачив з вікна причали верфі, широкий просвіт гавані, а трохи праворуч і далі панораму південної частини міста. Тут же в приймальні працював і ад’ютант Бодеккера, високий, худорлявий молодик Герман Піц. Це був інженер, що недовчився через війну, він доводився далеким родичем адміралові, і той узяв його в ад’ютанти, щоб урятувати від фронту. «Адміральський шпіц» — так називали його робітники на заводі. Якось адмірал сказав, що Піц — його очі. Це було сказано точно. Поки адмірал сидів у своєму заводському кабінеті, Піц шастав по заводу. Він ні в що не втручався, тільки дивився і потім доповідав адміралу про те, що бачив. Коли Піц працював у приймальні, Шрагін був насторожі, він знав, що ад’ютант його не любить, певно, ревнує до адмірала.
Піц був уже на місці, гортав свої папери. Сухо відповівши на привітання Шрагіна, він пішов у кабінет адмірала.
Шрагін сів за стіл і підсунув до себе «Журнал розпоряджень». Але дивився він у вікно. І, як завжди, насамперед побачив, як стримить з води плече затопленого ним восени крана. Йому завжди було приємно бачити це мертве плече, воно здавалось йому символом безсилля окупантів примусити радянський завод жити й працювати для них. Так, безсилля, незважаючи ні на що! Чого ж ти мовчиш, злий голосе?..
Коли Піц вернувся, Шрагін розгорнув журнал і прочитав розпорядження, яке написав сам Бодеккер: «Перевірити, чи правильно оплачується праця робітників, зайнятих на ремонті військових суден. Є скарги, що головний обліковець штучно занижує оплату і робить це з якихось корисливих мотивів», — писав адмірал.
Шрагін підвів очі і зустрівся із злорадним поглядом Піца. Захоплений зненацька, ад’ютант скривився в посмішці і сказав:
— Там у вас запис про оплату робітників. Зниження оплати виявив я. І я просив адмірала доручити перевірку саме вам. Обліковець — ваш… радянський…
Головним обліковцем був той самий Хомич, який, очікуючи приходу німців, верховодив серед співробітників заводоуправління, що зосталися. Ще тоді Шрагін подумав: чи не залишили його для підпільної роботи? Коли зв’язок з підпільниками був налагоджений, з’ясувалося, що його ніхто в місті не залишав.
Якось Шрагін чув розмову робітників про те, що Хомич — поза очі вони звали його «Шакалом» — завів знайомство з німецькими інтендантами і скуповує у них консерви. Але особливу зненависть робітників викликала поведінка Хомича на заводі. Перед німцями він плазував, а з своїми розмовляв, як хазяйчик з наймитами. «Ей, бидло, повертайся скоріше», — був улюблений його вираз. Майже місяць тому робітники заманили Хомича в старий пакгауз і хотіли там розправитися з ним, накинувши йому на голову мішок. Він вирвався, але потім нікому нічого не сказав. Шрагін узнав про це випадково…