Коли почало смеркати, Харченко підійшов до будиночка, аж під саму покрівлю обплетеного виноградником. В цю мить вийшов з будиночка високий сухорлявий старик. Він став, підвів обличчя догори і прислухався. Вітерець ворушив його здиблений сивий чуб. Потім дідусь попрямував до хвіртки і виглянув на вулицю.
— Дмитре, вернись зараз же! — почувся з будиночка жіночий голос.
Старик причинив хвіртку, закрив на засув і, човгаючи ногами, пішов до будинку.
— Здрастуйте, — тихо промовив Харченко, коли старик порівнявся з ним.
Той зупинився, спокійно вдивляючись у присмерковий садок. Харченко вийшов на стежку. Господар глянув на нього без будь-якого здивування й переляку.
— Здрастуй, коли не жартуєш, — сказав він. — Цікаво, одначе, що ти тут робиш?
— Ховаюсь, батя.
— Від кого, одначе?
— Від кого тепер можна ховатись радянській людині?
Старик оглянув його з голови до ніг і сказав:
— Ну що ж, заходь до хати, гостем будеш.
У будиночку було дві кімнати, розділені перегородкою, яка не досягала стелі. На перегородці стояв каганець, зроблений з аптекарської пляшечки. Світло від нього було дуже тьмяне, і Харченко не зразу роздивився, що в кутку за столом сиділа жінка.
— Гість об’явився, — сказав їй старик.
— Який ще гість у такий час? — спитала вона здивовано, але не сердито.
— Він, одначе, ховається, Ганно, цей чоловік, розумієш? — Старик сів до стола і запросив сісти Харченка.
Харченко мовчав, йому хотілося, щоб говорили господарі, — треба знати, чим вони живуть, чим дихають. Може так статись, що тут і на хвилину не можна залишатись.
— Ти що ж, відстав од своїх, чи що? — спитав старик.
— Ну відстав, якщо хочете…
— Я — то хочу спати, одначе, спати спокійно, — суворо зауважив старик.
— Одним словом, попав я в біду, от і все.
— Всім лихо, — пробурмотів старик.
— Тому, в кого покрівля над головою, все-таки легше, — сказав Харченко.
— І ти не з неба звалився, — сказав старик і спитав: — Де, одначе, твоя покрівля?
— Далеко, батя, звідси, дуже далеко, — сумно сказав Харченко. — Я не тутешній, от воно що.
Старі мовчки дивилися одне на одного, потім жінка мовила.
— Гаразд, ночуй у нас, а вранці все буде видніше.
— Позад хати, у хижці, койка є, постели сіна, — буркотливо додав старик.
Харченко підвівся.
— Спасибі.
— Чого схопився? — втрутилася жінка. — Повечеряєш з нами, тоді й спасибі скажеш.
Старик не вгамовувався й за вечерею все намагався примусити Харченка розказати, хто він і звідки. Харченко як міг викручувався, а заодно промацував господарів. Але й вони не поспішали відкриватись.
Старик почав розмову про війну. Харченко став змальовувати картину війни зовсім не такою безнадійною, якою її бачили ці люди.
— Послухати тебе, то й горювати ні за чим. Одначе німці в нашому місті, а не ми з тобою в їхньому, — розсердився старик.
— А що тобі, батя, від того, хто в місті? — спитав Харченко.
— Дурень ти, одначе.
— Навіщо ж, батя, лаятись? Я про те, що виноград у садку і так і так доспіє і в ціні буде. А на хату вашу хіба хто поласиться?..
— Я, одначе, не в хаті живу, а в державі, — пробурчав старик.
— Аби були ми, а держава буде, — безтурботно сказав Харченко.
— Яка, одначе? — спитав старик, дивлячись у вічі Харченку.
Довго вони так ходили кругом та навколо, поки з’ясували, що боятися їм один одного нічого, і Харченко вирішив довіритися цим людям. Принаймні сьогодні.
Уже за північ старик повів його в хижку і сам постелив йому сіна на койку.
— Спи, бідолахо, — з невидною в темряві усмішкою сказав старик і пішов.
Так Харченко провів свою першу ніч у захопленому ворогом місті, ще не знаючи, що цей будиночок стане його рідною домівкою на тривалий час.
Шрагін ще не спав у цей опівнічний час. У нього в кімнаті відбувалась нелегка розмова з хазяйкою.
Те, що він так і не залишив міста, ніби й не здивувало Емму Густавівну. Увечері, впустивши його в дім, вона посвітила йому свічкою, поки він відчинив двері в свою кімнату, і побажала на добраніч. Але хвилин через десять вона постукала і попросила дозволу зайти на хвилинку. І ось уже давно триває їх плутана, небезпечна для Шрагіна розмова.
Емма Густавівна занепокоєна станом дочки, яка, на її думку, перебуває на межі безумства.
— Ви не уявляєте, що вона тут казала, — тихо розповідала Емма Густавівна. — Коли забігла сусідка і повідомила, що німці уже в місті, Ліля заявила, що піде на головну вулицю, уб’є там хоч одного німця, а після цього хоч потоп. Потім вона сказала, що плюватиме в обличчя кожному зустрічному німцеві. І все це в дикій істериці, з божевільними очима. Я ж її знаю, вона дівчина дуже імпульсивна. Я боюсь за неї, Ігоре Миколайовичу.
Шрагін не міг зрозуміти, чого хоче від нього хазяйка, і на всі її страхи відповідав нічого не значущими втішними словами: «все минеться», «з часом звикне».
І раптом Емма Густавівна спитала діловито:
— Значить, ви залишились?
— Намагався виїхати, але не зміг… Не встиг.
— І ви житимете у нас?
— Не знаю, Еммо Густавівно, адже невідомо, чи будете і ви тут жити. Одного чудового дня сюди можуть прибути нові хазяї і попросити всіх нас піти геть.
— Цього не станеться, я все-таки німкеня, — майже з гордістю заявила Емма Густавівна.
— Ви для них німкеня радянського гатунку, — зауважив Шрагін.
Емма Густавівна довго мовчала. Шрагін бачив, як вона кілька разів поривалася заговорити і не наважувалась.
— Хіба тільки вони причепляться до кількості кімнат, — сказала нарешті вона. — Але на цей випадок я подумала… — Вона обережно подивилася на Шрагіна. — Що, коли б ви були… ну, ніби вважалися членом нашої сім’ї?.. Отут, за шафою є двері, їх можна відчинити. Тоді моя спальня стане другою прохідною кімнатою, і питання про вселення до нас мешканців відпаде.
— Ви, очевидно, забули про залізний педантизм своїх одноплемінників, вони вірять тільки паперам і печаткам, — сказав Шрагін.
— Ну, чому? — майже образилась Емма Густавівна. — Вони ж люди і, як кажуть, ніщо людське… Хіба не могло бути так: ви з Ленінграда, а Лілі там училась. Припустімо, що у вас там був роман, і ви, так би мовити, з найсерйознішими намірами добилися переведення сюди, але взаємин оформити не встигли. Цілком людська ситуація. Сподіваюсь, ви розумієте, що я напрошуюсь вам у тещі не всерйоз…
Шрагін дивився на Емму Густавівну і думав про те, з якою суто німецькою педантичністю вона продумала все це питання. З такою тещею не пропадеш.
— Ви ображені? — гордовито спитала Емма Густавівна.
— Анітрохи! З вовками жити, по-вовчому вити, — байдуже відповів Шрагін.
— Це ми з Лілі… вовки? — тихо спитала вона.
— Та ні, — розсміявся Шрагін. — Як ви могли подумати?
— Значить, ви згодні?
— Прошу дати мені строк подумати, одруження, навіть фіктивне, річ серйозна.
— Але довго ждати не можна, — діловито попередила Емма Густавівна. — Вони можуть зайнятися квартирами вже завтра.
— А що думає про це наречена? — спитав Шрагін, намагаючись вести розмову в дещо легкому тоні, і цим залишити собі шлях до можливого відступу.
— Можу сказати одно: щоб не бачити їх у своєму домі, Лілі піде на все, — урочисто заявила Емма Густавівна.
— Я все-таки лишаю за собою право подумати.
Емма Густавівна пішла явно ображена. А Шрагін почав з усіх боків обдумувати ситуацію, що так несподівано виникла…
Розділ 7
Коли сонячного серпневого ранку сорок першого року в відкритому «мерседесі» Ганс Релінк під’їжджав до цього південного радянського міста, він, звичайно, не знав, що їде назустріч своїй шибениці. Через п’ять років він скаже радянському військовому трибуналу: «Мені не потрібен був бог у небі, у мене був всемогутній бог на землі — наш фюрер. І тільки фюрер знав, що жде попереду Німеччину і кожного з нас…»