— Тоді, хайль Гітлер! — несподівано гаркнув генерал і викинув уперед руку.
Шрагін, трохи почекавши, теж підняв руку і неголосно промовив:
— Хайль… Гітлер!
— Браво, І-гор! Ви перший росіянин, який переді мною привітав геній фюрера…
Емма Густавівна знову спробувала відвести розмову від політики, яка її завжди лякала. Вона попросила розповісти, як виглядає її родич фон Аммельштейн. І раптом генерал Штромм знову закричав:
— До речі, от і ваш родич, фрау Реккерт, теж недозволено довго одвертав носа вбік. Коли я одружився з його племінницею, я, природно, ввійшов в його дім. Бувало, прийдемо з дружиною в гості. Я — хайль Гітлер! А він — здрастуй, дорогий мій друже. Я все розумів і з побоюванням для себе терпляче очікував, що буде далі. І тільки коли ми прибрали до рук Австрію, Чехію, Польщу, Францію і я якось прийшов до нього додому і сказав: «Хайль Гітлер!», він, нарешті, відповів теж: «Хайль Гітлер!» І тоді я обняв його і сказав: «Дякувати богові, тепер ми справді родичі». Але хіба я можу забути, що він визнав фюрера тільки після того, як фюрер подарував йому Європу? Ось він, — генерал кивнув на Шрагіна, — навіть він зрозумів усе значно раніше…
Незабаром генерал поїхав. Прощаючись, він сказав Еммі Густавівні, щоб вона не боялась ніяких утисків з боку окупаційної влади.
— Всіх, кого треба, я попередив, — сказав він. — Однак я і мої друзі залишаємо за собою право ходити до вас в гості. І ви вже зрозумійте, будь ласка, нас, тих, що опинилися на чужині. Для нас ваша домівка, як острів у чорному океані.
— Прошу вас, не соромтесь, — белькотіла Емма Густавівна.
Генерал поцілував їй руку.
— Ради бога, не проводжайте мене, — сказав він. — Я вже відчуваю себе тут як дома.
Грюкнули зовнішні двері, заревів мотор автомобіля, і все затихло.
Емма Густавівна збентежено дивилася на Шрагіна.
— Все-таки це жахливо! — промовила вона втомлено. — Мені іноді здається, що я бачу все це уві сні.
Розділ 11
Зіна — так звали дівчину, що працювала на біржі, — виховувалась у дитбудинку. По закінченні семирічки в дитбудинку вона приїхала в це місто, почала працювати прибиральницею в лікарні і зразу ж поступила в школу медсестер. Закінчити школу перешкодила війна.
Зіна пішла в військкомат, намагалася потрапити до армії, але замість цього її відправили рити оборонні споруди. Так вона залишилась у місті.
На біржі, куди влаштувалася Зіна, було два начальники: один — німецький, недосяжний для Зіни, похмурий німець із штучним скляним оком — пан Харнікен; другий — росіянин, в недалекому минулому завідувач міською лазнею, Про-хор Васильович, який прийняв Зіну на роботу і називав її тепер не інакше, як дочка. А Зіна поза очі називала його Лягавим — за те, що він немов нюхом чув, коли наближався пан Харнікен. Тоді в нього зразу піднімалось вухо, він весь ставав зовсім іншим, схоплювався з-за стола, втягував живіт і віддано дивився на двері. Саме в цю мить з’являвся німецький директор.
— Встати! — кричав Лягавий і вже тихо й шанобливо промовляв: — Здрастуйте, пане Харнікен.
Німець кивав головою і урочисто прямував до свого кабінету.
У перші дні Зіна не дуже задумувалась над тим, що трапилось. Та все ж скоро вона зрозуміла, що і з нею і з усім містом сталося величезне нещастя. Працюючи на біржі, вона раніше за інших узнала, що німці готують відправлення працездатних городян до Німеччини. «Їх там, як рабів, продаватимуть», — сказала Зіні Віра Іванівна, літня жінка, в минулому вчителька, а тепер такий, як і Зіна, обліковець.
Кожного вечора на біржі появлялися гестапівці. Зіну лякала їхня чорна тарганяча форма з черепами на рукавах. Лягавий вивалював перед ними на стіл облікові картки, і гестапівці довго рилися в них. Якісь картки вони забирали з собою, і після цього Лягавий брав до себе реєстраційну книгу і викреслював з неї кілька прізвищ. «Цих уже можна вважати небіжчиками», — говорила тоді Віра Іванівна.
Якось вранці Лягавий підкликав до себе Зіну.
— Коли бачиш, що прийшов єврей, а пише в картці, що він росіянин, дай мені сигнал. Підійди до мене наче по довідку і скажи, — наказав він.
Віра Іванівна, узнавши про наказ Лягавого, сказала Зіні:
— Якщо ти це зробиш, то станеш убивцею.
Але Зіна й не збиралася виконувати цей наказ.
Після роботи вона бігла додому, надівала своє єдине вихідне платтячко — синє у білу смужечку — і йшла, як вона казала, на люди. Дівчина просто тинялася по місту і пильно дивилася, що робиться навкруги.
І ось одного разу в неділю, коли вона стояла на розі коло базару, хтось тихо її покликав.
— Зіна, це ти?
Вона обернулась і побачила дівчину, разом з якою працювала в лікарні.
— Юлька! Здрастуй! — зраділа Зіна. Вони обнялись, наче були подругами. А насправді тоді в лікарні вони мало знали одна одну.
— Познайомся, це мій чоловік, — сказала Юля і за руку підтягла плечистого юнака з добродушним усміхненим обличчям, що стояв віддалік.
— Сашко, — сказав він і так стиснув руку Зіни, що вона скрикнула.
— Ти що тут робиш? — спитала Юля.
— Я? Нічого. Гуляю, — безтурботно відповіла Зіна.
— Працюєш? Обліковець на біржі?
Зіна махнула рукою:
— Аби зарплата і картки. А ти де?
— О! В мене посада найвідповідальніша, я дружина свого чоловіка, — весело сказала Юля.
— Вона чудова дружина, — засміявся Сашко і, обнявши Юлю, притиснув до своїх могутніх грудей. І шепнув: — Поклич її в гості…
— Сашко, люди навкруги, — сказала Юля, вивільняючись з обіймів чоловіка.
Зіна дивилася на них з заздрістю.
— Чого дивишся так? Заздриш? Гляди-но, й тебе влаштуємо, — розсміялась Юля і серйозно спитала: —Ти що збираєшся робити?
— Нічого.
— Ходімо до нас, поп’ємо чаю, поговоримо.
Чай був надзвичайно смачний, з варенням, з м’якими домашніми коржиками. За столом розмовляли про що завгодно. Про те, як варити кисіль з давленого винограду. Як смішно німці, не знаючи російської мови, намагаються розмовляти з нашими. Що на базарі появився якийсь зсунутий з глузду старий, який, побачивши німця, стає струнко і на все горло співає «Боже, царя храни…»
Почало сутеніти. Юля завісила вікна й засвітила гасову лампу під зеленим скляним абажуром. За столом стало ще затишніше. Зіна тужливо подумала, що їй треба йти, — скоро комендантська година, і вона опиниться в своїй кімнатці, де навіть світла немає ніякого.
У вікно двічі уривчасто стукнули по рамі.
— Сергій, безпритульний наш! — вигукнув Сашко й пішов відчиняти двері.
Гостя посадовили поруч із Зіною. Куточком ока вона бачила його худе і, як їй здалося, втомлене обличчя.
— Думаю, дай хоч на хвилинку загляну, до комендантської години, — говорив гість сиплуватим тенорком. — А головний розрахунок — хоч трохи попоїсти на сон грядущий.
— Ти у нас завжди на обліку, — сміялася Юля, ставлячи перед Сергієм тарілку з вареною картоплею, политою олією. Він з’їв цю картоплю за хвилину і приступив до чаю. Робив він усе енергійно, встигаючи, між іншим, брати участь у розмові.
І раптом він немов тільки-но побачив, що поруч з ним сидить незнайома дівчина, хоч Федорчук ще в сінях шепнув йому, яка в них корисна гостя і що треба з нею познайомитися.
— А я ж вас і не знаю. Як вас звати? — спитав він Зіну.
— Ну й люди ми! — спохватилась Юля. — Забули познайомити. Це Зіна.
— Отже, Зіна? — спитав Сергій. — А я Сергій.
— Знаю, — сказала Зіна і засміялась.
Настав час іти. Сашко жартома наказав Сергієві провести Зіну додому:
— Головою відповідаєш мені за неї…
Вони майже бігли вулицею — от-от комендантська година. Сергій тримав Зіну під руку, і це її бентежило й сковувало. Вона взагалі не любила і не вміла ходити попідруч. Розмова не клеїлась.
— А чого це Сашко називає вас безпритульним? — спитала Зіна.
— Відповідно до анкети, я з дитбудинку.
— І я теж, — здивувалася й зраділа Зіна.
— Сестричка, значить? — Сергій стиснув її лікоть. — Мені іноді здається, що кожний другий пройшов через це.