— А я нікого з наших ще не зустрічала, — сказала Зіна. — Хіба тільки одну подружку, ще до війни.
Вони підійшли до будинку Зіни, попрощались церемонно за руку, і Зіна прошмигнула у хвіртку.
Після цього вони почали зустрічатися кожного дня. Сергій приходив до біржі під кінець робочого дня, виходила Зіна, і вони йшли гуляти. Згадували кожен свій дитбудинок, і все в обох було схоже. Але Зіна почала боятися Сергія, її насторожувала його поривчастість. Одного разу, коли вони прощалися біля її будинку, він схопив її незручно за шию і намагався поцілувати. Вона вперлася хлопцеві в груди ліктем і ненароком дуже боляче вдарила його головою в підборіддя. Він зразу відпустив її, і помацавши підборіддя, похмуро сказав:
— Зуби, здається, цілі, і то добре. На добраніч. — І пішов.
Зіна побоювалась, що їхнє знайомство на цьому й припиниться.
Але саме в цей час Димко дістав наказ Шрагіна зблизитися з Зіною. Та й без цього він не обірвав би з нею знайомство — розумів, як може це пригодитися для справи. І нарешті, дівчина просто дедалі більше подобалась йому. Словом, на другий день Сергій, наче нічого й не було, ждав її коло біржі. Цього разу він був мовчазний і задумливий. «Ображається» — вирішила Зіна. Але він раптом сказав:
— У мене, сестричко, компотне становище з роботою, — Сергій вирішив, не відкладаючи, з’ясувати, чи спроможна Зіна надати допомогу.
— На облік у нас взявся? — спитала Зіна.
— Не можна, сестричко, можуть запроторити в Німеччину, ні за що ні про що. Аж надто вже вік у мене для них потрібний.
Зіна мовчала, вона знала, що Сергієві побоювання обгрунтовані. Останнім часом Лягавий спеціально реєстрував безробітних чоловіків, яким менше тридцяти років. Сказав при цьому, скалячи жовті зуби: «Екскурсанти — поїдуть Європу дивитись…»
— А чи не можна у вас там скапарити яку-небудь довідку? — обережно спитав Сергій. — Ну, що пред’явник цього працює отам і отам і щоб печатка й підпис?
— Не можна, — відповіла Зіна. — Нас кожного дня страхають, і начальство за кожним бланком пильно, немов у три пари очей, дивиться.
— Здрібнюється, я бачу, наше дитбудинківське плем’я, — зітхнув Сергій. — Та якби мене хтось із своїх дитбудинківських попросив на стіну вилізти, я б за одну мить…
— Не можна, — суворо повторила Зіна і вже лагідніше додала: — Не можу, Сергійку.
— Як нема, то й дарма, — весело сказав Сергій. — Спасибі цьому дому, віддамо шану другому.
— Ніхто тобі цього не зробить, — ніби злякавшись, зауважила Зіна.
— І навіть директор біржі? — спитав Сергій.
— Хто, Лягавий? І не думай навіть. Він тебе одразу до в’язниці відправить.
— Тоді кепські мої справи, — зітхнув Сергій і стиснув їй лікоть.
Вони знову йшли під руку. Зіна до цього вже починала звикати.
Наступного дня Зіна весь час думала про довідку для Сергія. Та варто було їй підвести погляд, як вона наштовхувалась на водянисті очі Лягавого, і в неї зразу починали тремтіти руки, ніби вона вже підробила цю страшну довідку і Лягавий знає про це.
Віра Іванівна спитала її.
— Зіно, у тебе що-небудь трапилось?
Дівчина здригнулась і, опанувавши себе, спокійно відказала:
— Що може зі мною трапитись, хіба що закохаюсь?
— Ну, це не біда, — усміхнулась Віра Іванівна. — Хоч начебто й не час.
— Чому це не час? — завзято спитала Зіна, щоб абстрагуватися від свого страху. — «Любовь нечаянно нагрянет, когда ее совсем не ждешь», — тихенько проспівала вона.
— Ей, дочко! Може, ти теревені правитимеш дома, а тут треба працювати! — крикнув із свого кутка Лягавий…
Цього дня, коли Зіна вийшла з будинку біржі, Сергія на звичному місці не було. Вона стривожилась. Години зо дві никала по місту, думаючи про те, що могло з ним статися і, не видержавши характеру, пішла до Юлі.
Юля зразу побачила, що Зіна схвильована. Обняла її за плечі, ввела в хату, посадила за стіл, поставила перед нею склянку чаю і сама сіла навпроти неї.
— Що з тобою? Ти краще скажи, легше буде.
Зіна мовчала і не доторкалась до чаю.
— Що-небудь з Сергієм?
— Ти не знаєш, де він? — не витримала Зіна.
— Вони з Сашком пішли кудись відносно роботи, адже Сергія твого можуть запросто погнати в Німеччину.
— Чому це мого? — фиркнула Зіна.
— Ну нашого, все одно, — тихо мовила Юля, і зітхнувши, додала: —Чудовий він хлопець. Одружилися б, стало б вам обом легше в цьому пеклі. Знаєш, як добре, коли поряд вірна людина!..
Зіна спалахнула, уже готова була захиститись грубим жартом, але не зробила цього, промовчала і зараз же пішла.
На завтра Сергій був на місці, і Зіна так зраділа, побачивши його, що, сама того не помітивши, побігла до нього, але, не добігши трохи, раптом злякалася свого пориву, зупинилась і стояла мов вкопана, поки Сергій сам не ступив до неї кілька кроків.
Вони пішли звичним їм маршрутом, тихими маленькими вуличками, обминаючи центр міста.
— Я знаю твою вчорашню розмову з Юлею, — сказав Сергій.
— Яку ще там розмову? — спитала Зіна, холонучи. — Яку, яку… Ну, що скажеш?
— Їй і скажу при нагоді, — тихо відповіла Зіна.
Вони деякий час ішли мовчки, і раптом Сергій сказав:
— Справді, Зіно, давай жити разом. Їй-богу, веселіше буде.
— Як це жити? — здивувалася дівчина.
— Як усі живуть, родиною.
— А любов? — спитала Зіна, сама не дуже розуміючи, що це таке.
— Віршів не пишу, — всміхнувся Сергій.
Зіні здавалося, що все це він говорив несерйозно, а головне, зовсім не тими словами, про які вона іноді мріяла, водночас вона бачила його неспокійне обличчя, його тривожний, очікуючий погляд і раптом відчула, що він не жартує.
— Ну то як, Зіно? — нетерпляче спитав Сергій і зупинився.
— Як же ти про це думаєш? Без ніякого запису? — помовчавши, спитала Зіна.
— Чому? — заперечив Сергій. — Який тут у них буде запис, хтозна… До того ж їхній запис для мене ніщо. А друзі мої вже розвідали про попа і про все таке інше. Там у церкві запис ведуть по-старовинному. Правда, піп ціну править — упадеш.
— У церкві? — здивувалася й зраділа Зіна. Вона бачила в якомусь фільмі церковне вінчання, і воно їй дуже сподобалось. Там усе було так урочисто, красиво, з співами.
— А більше ж ніде, — сказав Сергій і знову спитав: — Ну що ти вирішуєш?.
— А ти мене не покинеш? — Зіна дивилася йому в очі, і він бачив у них веселі іскорки.
— Аби тільки ти мене не покинула, — тихо мовив він і обережно, зовсім не так, як уперше, ласкаво пригорнув її до себе і став шукати її губи…
У неділю вранці головною вулицею, прямуючи до церкви, поважно рухався весільний кортеж на двох візниках. Накрапав дощ, і верх над прольотками був піднятий. Верх цей був з жовтої брудної шкіри і весь в дірках. Та й самі прольотки мали такий вигляд, наче їх викопали з землі. Справді, де вони були, поки цими вулицями бігали таксі й трамваї?
Перехожі, побачивши кортеж, зупинялись і здивовано дивилися йому вслід: кому це тепер спало на думку женитися, та ще й весілля справляти? А німцям це видовище подобалось. Вони сміялися, кричали щось услід процесії.
У першій прольотці сиділа молода і старший боярин Харченко. У нього через плече був зав’язаний вишитий рушник. У другій прольотці молодий сидів між старим і старенькою — це були Михайло Степанович Биков і його дружина Ольга Матвіївна — хазяї будинку, в якому провів першу таємну ніч і тепер жив Харченко. Молодий — Сергій Димко — потай любовно поглядав на своїх весільних батька й матір і дивом дивувався, з якою справжньою гідністю грали старенькі свої весільні ролі. Він знав, що вони, довго не роздумуючи, залишили в себе Харченка. Більше того, старі зуміли через церкву одержати фальшиву метрику, яка засвідчувала, що Харченка вони всиновили ще в 1930 році. Коли Харченко попросив їх взяти участь у весіллі, старенькі зразу погодились. Харченко розказував, що їх непокоїло тільки одне — чи не станеться на весіллі якоїсь стрілянини і що в такому разі не треба брати з собою Ольгу Матвіївну, бо вона не переносить пострілів…