Шрагін відчув, що він голодний: з учорашнього вечора нічого не їв, і не було навіть хвилини подумати про харчі на дорогу.
— Юначе, у вас що, нема чого їсти? — почув він співучий голосок бабусі.
— Нічого, спасибі, — відповів невлад Шрагін: йому ще ніхто нічого не пропонував.
— Нічого — це нічого, а ти ось на візьми м’ясця домашнього.
— Сніжко Павло Ілліч, — якось по-старомодному відрекомендувався Шрагіну глава сім’ї. Весь його вигляд також був старомодний. Такими показують у кіно дореволюційних робітників. Добротний синій костюм, але штани заправлені в чоботи. Високий комір синьої в смужечку російської косоворотки, застібнутий на білі гудзики, щільно облягав шию. І нарешті — розкішні вуса. Він повертався з відпустки в те саме місто, куди прямував і Шрагін. Мало того, цей чоловік працював на тому суднобудівному заводі, на який, коли все вийде, як задумано, повинен влаштуватися Шрагін. Справді, це був щасливий початок операції.
— Лихий нас попутав, — розповідав Павло Ілліч неквапливо і трохи окаючи. — Поїхав відпочити до свого брата під Москву, і от уже скільки часу прориваємось назад додому. А ви куди і як?
— Та от невчасно перевели на ваш завод, — відповів Шрагін.
— Чому невчасно?
— А раптом німці захоплять ваше місто?
Сніжко прожував м’ясо, запив водою і цілком спокійно сказав:
— Захоплять не захоплять — на все воля божа. Німець, звичайно, супостат і звір в образі людини, але нам що до того, ми йому в куми не поліземо. Він сам по собі, а ми самі по собі. До робітничої честі, коли вона є, ніякий бруд не пристане.
Шрагін слухав його вражений, але й далі думав про те, що саме таке знайомство і може йому пригодитись.
— Ти у нас блаженненький, тобі скрізь рай, — сказала досі мовчавши дружина Сніжка, огрядна, красива жінка. Вона гладила по голівці сина, який спав у неї на колінах.
— А тобі скрізь тільки пекло ввижається, — запально мовила бабуся. — Поїхали до Андрія — там тобі погано. Тепер додому їдемо — і все одно ти Павлові голову гризеш. Сам бог не знає, де тобі добре.
— Не будемо, мамо, на людях сваритися, — тихо проказала дружина Сніжка і, важко зітхнувши, додала: — За дітей мені страшно, ось що.
— А мені, думаєш, не страшно? — жваво заперечила бабуся, але дружина Сніжка промовчала, і розмова на довго припинилась.
Згодом Павло Ілліч запитав Шрагіна:
— А яку ж ви спеціальність маєте?
— Інженер-механік. Після інституту два роки працював у Ленінграді, на Балтійському. Тепер вийшло так, що перевели до вас. З начальством я не ладнав, а воно, як відомо, таких не любить…
Сніжко співчутливо засміявся:
— Начальство все може. У нас майстер був, Савельєв. Руки — золото, а вдачі неспокійної. Тільки-но щось, так і в газету строчить або на зборах промову виголошує. Сам директор заводу з його ласки догану схопив. І тоді начальство розставило йому хитру пастку. Всі незадоволені були нашим відділом кадрів: брав він на роботу абикого. Про це і в газеті написали. От начальники наші взяли та й призначили на кадри Савельєва — мовляв, хто ж краще за нього, старого партійця, поведе справу з кадрами? Савельєву й дітися нікуди. Сів він на кадри, і тепер у всіх гріхах винен, а сказати й слова не може. Хитро!..
Пароплав тим часом плив уже в непроглядній літній ночі. Навкруги темрява, і тільки вгорі зірки переливаються — так і здається, що пливе пароплав по цьому зоряному морю.
Бабуся і дружина Сніжка спали, схилившись на свої клунки. Коло них прилаштувались діти. Почав вкладатися Сніжко і незабаром захропів, легко посвистуючи…
На світанку Шрагін зійшов на капітанський місток.
— Як спали? — запитав його капітан.
— Нормально, — відповів Шрагін, дивлячись на тихий Дніпро в ніжному світанку, на його береги, де кошлаті верби полоскали у воді свої довгі віти. — Красиво! — тихо мовив він.
— Мені набридло, — відізвався капітан. — Двадцятий рік безупинно отут ходжу туди й сюди.
— Важко повірити, що навкруги війна.
— Важко? — спитав капітан. Він показав на воду. На хвилях, що бігли від носа пароплава, щось гойдалось. Це був труп жінки у жовтому ситцевому платті…
Опівдні на невеликій висоті пролетів над пароплавом німецький літак і зник за протилежним берегом.
— Повітря! Повітря! — загукав матрос, що стояв на носі пароплава.
Коли почулися вигуки матроса і залунали гудки, бабуся дрібно і часто перехрестилась, пригорнула до себе дітей. Перехрестився і Павло Ілліч Сніжко. Він зробив це звично, неквапно, із зосередженим виглядом. У цей час літак знову появився над річкою. Він швидко наближався, і, коли був уже зовсім близько, пароплав різко розвернувся впоперек річки. Літак, з диким ревінням шугнув далі. Дві бомби збурили воду. Вдарила повітряна хвиля, пароплав дуже хитнуло. Під час нової атаки льотчик відкрив огонь з кулеметів. Шрагін бачив, як стрімко наближались розпороті на воді дві виблискуючі доріжки. Він затамував подих, напружив м’язи і мимовільно заплющив очі. Але капітан знову скомандував крутий поворот, і тільки одна доріжка пройшла навскоси через ніс пароплава. Там дико закричав поранений хлопець років шістнадцяти. Куля пробила йому руку вище ліктя. Хлопець з жахом дивився на свою рану, з якої юшила кров, і кричав…
Шрагін знову зійшов на місток. Капітан, наче й не було нічого, стояв, обіпершись грудьми на поручні, і дивився на берег, що пропливав мимо. Шрагін хотів сказати цьому славному старому слова вдячності, щось сердечне, щире, але вимовив тільки:
— Здорово все вийшло.
— Кому здорово, а кому кров, — не обертаючись відповів капітан і раптом заговорив сиплим голосом, захлинаючись: — Що ж це таке, скажіть мені? Він же, сволота, знає, бачить, що посудина моя не військова, що набита вона жінками, дітьми, — знає, а б’є, б’є! Я тільки за останні два рейси тридцять сім небіжчиків на берег здав. Я їх стільки за все своє життя не бачив. А ви кажете — здорово. Як тільки язик у вас повернувся? Зраділи, що самі живі зосталися? Недобре, дорогий товаришу, недобре!
Увечері прибули в Дніпропетровськ. На затемненій пристані нікого не було. Тільки матроси, які взяли причальні кінці. Над містом гойдалась заграва великої пожежі. Коли пароплав притиснувся до причальної стінки і його машини зупинились, запала суцільна тиша.
— З пароплава нікому не сходити, — об’явив капітан з містка.
— Це ж наша кінцева! — тривожно крикнув хтось з корми.
— Все одно без наказу не сходити, — голосно повторив капітан. Незабаром він пройшов повз Шрагіна до трапа, сутулий, в куцому кітелі і в пом’ятому форменому кашкеті. Потім на пароплав піднялися дві дівчини в білих халатах. Вони забрали пораненого хлопця.
До Шрагіна підійшов Павло Ілліч Сніжко.
— Шукаю вас, діло є, — сказав він тихо і, оглянувшись на всі боки, говорив далі ще тихіше: — Чи не зійти б нам тут? Люди кажуть, що нижче по Дніпру німець лютує, топить пароплави попадя, а звідси нам до нашого міста якихось двісті кілометрів. Підхопимо лівачка, разом і розплачуватись легше, і, як не є, в дорозі буде нас двоє чоловіків, га?
Шрагін одразу погодився.
Уже понад годину сім’я Сніжка і Шрагін сиділи на клунках біля воріт пристані. Павло Ілліч пішов діставати машину, і тепер усі нетерпляче ждали його. Найбільше нервувала дружина Сніжка.
— Не знаєш ти свого Павла, не знаєш, — сумно докоряла їй свекруха. — Якщо вже він сказав, значить зробить все як треба. Сиди й не тикай в очі людям своє невір’я…
Павло Ілліч приїхав на військовій полуторці з солдатом-шофером і добре підхмеленим старшиною. Всі швидко розмістились у кузові, й солдати накрили їх брезентом.