— А що я казав? — крикнув він, обернувшись до когось у прихожу. — Вони, звичайно, святкують!
У вітальню ввійшов високий худорлявий чоловік у чорному цивільному костюмі і в крохмальній сорочці. Його рудуватий чуб, коротко підстрижений, розділяв акуратний боковий проділ. У чорному галстуку блищав золотий значок із свастикою.
— Ганс Релінк, — відрекомендувався він.
— А краще просто Ганс, — як звичайно, дуже голосно і безцеремонно почав генерал Штромм і звернувся до Емми Густавівни з удаваною суворістю: — Значить, відзначаєте, мадам, свято революції?
Обличчя Емми Густавівни вкрилося червоними плямами.
— Звичка, як відомо, друга натура, — спокійно промовив Шрагін. — Чверть віку — термін для вироблення звички достатній.
— Не треба виправдуватись, — лагідно усміхнувся Релінк, відкривши великі зуби і погладжуючи своє квадратне підборіддя. — Ми все розуміємо і навіть дещо прихопили з собою… Там, у прихожій, кошик, — звернувся він до Емми Густавівни.
— Воювати із звичками людей не наш обов’язок, — сказав Релінк, сідаючи на диван поруч із Шрагіним.
— Це, по-моєму, не зовсім точна позиція, — заперечив Шрагін. — У росіян є звички, які для вас дуже небезпечні.
Релінк здивовано подивився на Шрагіна.
— Що ви маєте на увазі?
— Позавчора я в себе на заводі зірвав листівку комуністів, і це означає, що вони продовжують звичну для них діяльність, — сказав Шрагін.
— Де ця листівка? — недбало спитав Релінк. — Мені дуже хотілося б на неї подивитись.
— Я віддав її адміралу Бодеккеру, потім її взяв майор Капп.
Релінк пригадав, що майор Капп говорив йому, нібито листівку зірвав він сам. Цікаво, хто з них бреше?
Емма Густавівна метушилася, розставляючи закуски й вино, що принесли гості. Коли все було готове, над столом всією своєю важкою постаттю підвівся генерал Штромм.
— Панове, увага, — прогримів його голос, як команда на плацу. — Наповніть бокали. Слово має мій друг Ганс.
Релінк підвівся і промовив тихим приємним голосом.
— Панове хазяї цього затишного дому, що його атестував мені генерал Штромм як істинно німецький! Збираючись до вас, ми подумали про те, що ви сьогодні відзначаєте свою історичну дату, і, сказати правду, побоювалися, щоб наша поява не збентежила вас. Щоб це збентеження з самого початку усунути, я пропоную випити за вашу історію, її не в силі змінити ніхто. Хох!
Релінк одним духом осушив свій бокал і з урочистим виглядом ждав, поки вип’ють усі. Його тост розчулив Емму Густавівну. Вона пила вино, вдячно дивлячись на гестапівця. Шрагін належним чином відзначив вправність, з якою Релінк повернув цю делікатну тему. Ліля дивилася на Релінка з якоюсь тривожною цікавістю. Генерал Штромм випив і усміхався чомусь сам собі.
Невимушена розмова, проте, не зав’язувалась. Генерал Штромм посилено частував Лілю і Емму Густавівну. Релінк уважно і делікатно поглядав на Лілю і, нарешті, сказав:
— Я стільки чув про вас од генерала, що, мабуть, узнав би на вулиці. Знаєте, що він каже? Найкрасивіша молода жінка в місті, але, на жаль, її окупували, як і місто, та тільки не ми. Можу заявити, що я згодний з генералом.
Ліля почервоніла.
— Просто в місті лишилось дуже мало жінок… А в світі все відносне.
— Не згодний, — люб’язно нахиливши рудувату голову, заперечив Релінк. — Щодо жінок теорія відносності незастосовна.
— Не сперечайтеся з ним, це марне заняття, він же за фахом слідчий! Хо-хо! — прогримів генерал Штромм.
Шрагін помітив, як по обличчю Релінка майнула тінь невдоволення.
Заговорили про музику, і скоро Лілі довелося сісти за рояль. Вона зіграла свою улюблену «Місячну сонату» Бетховена.
Всі довго мовчали. Потім Релінк сказав задумливо і млосно:
— Дивовижна сила генія, забуваєш усе. Ради бога, зіграйте що-небудь Вагнера.
— Не хочеться. Я його не люблю, — відповіла Ліля.
— Що ви кажете! — вигукнув Релінк. — Ви ж німкеня, а Вагнер — це співаюче серце Німеччини.
— А я не люблю, — уперто повторила Ліля і заграла Чайковського з «Пори року».
— О, Чайковський! — тихо вигукнув Релінк, блаженно заплющивши очі.
Генерал Штромм сидів мовчки, і з кам’яним обличчям цідив вино. Шрагін, слухаючи музику, думав весь час про своє, про найголовніше. Так, це люди гестапо…
Релінк і далі сидів поруч з ним на дивані і, здавалося, не помічав і не чув нічого, крім музики, він не зводив свого погляду з Лілі. Раптом вона на середині такту перестала грати.
— Щось страшенно заболіла голова. Пробачте… — вона встала і вийшла з кімнати.
Релінк обережно доторкнувся до ліктя Шрагіна й прошепотів:
— Ваша дружина справляє враження нездорової людини. Чи не потрібна наша допомога? Ми можемо прислати чудового лікаря.
— Нерви! — зітхнув Шрагін. — Ви повинні зрозуміти, що нам не так просто пережити ломку всього життя. Це процес болісний.
— Так, так, ми це розуміємо, — співчутливо і з жалем закивав Релінк. — І дуже прикро, що не всі наші люди розуміють це. — Як щодо цього у вас на заводі? — доброзичливо спитав він.
— Важко відповісти коротко, — попадаючи в тон Релінка і ніби скаржачись, сказав Шрагін. — З одного боку, відома вам листівка, а з другого — щодня бачиш, як спокійно поводяться на заводі робітники.
— Ви чули про спробу висадити в повітря корабель, що ремонтується?
— Чув, — недбало кинув Шрагін. — І все-таки робити висновки ще рано.
— Ви маєте на увазі й себе?
— Звичайно, і себе, — спокійно відповів Шрагін. — Тільки для мене все легше і простіше через те, що маю цей будинок і кохану дружину. А наші ж робітники, та й інженери живуть дуже погано. І варто комусь нагадати їм про недавнє минуле, як це викликає озлоблення до всього сьогоднішнього.
— Невже це минуле було таким гарним? — зовсім без іронії, лагідно спитав Релінк.
— Все в світі відносне, — усміхнувся Шрагін. — В усякому разі, люди жили значно краще, ніж тепер.
— Але безглуздо бути нетерплячим, коли йдеться про влаштування життя в такій величезній країні, як ваша, та ще коли триває війна. Ми ж все-таки не чарівники.
— Це можу зрозуміти я, але як це пояснити тим робітникам, яким не тільки нічого їсти, а навіть нічим грубку протопити?
— Так, міське самоврядування працює дуже погано, — погодився Релінк.
— Там теж не чарівники, — зауважив Шрагін.
— А знаєте, одверто кажучи, — ми ждали тут для себе більш тривожного життя. Мабуть, уже можна сказати, що розрахунок ваших партійних кіл на те, що радянські люди кинуться в безрозсудну боротьбу з нами, м’яко кажучи, не справдився. Цікаво, яка ваша думка щодо цього?
— Що коїться в місті, я просто не знаю, — відповів Шрагін.
— О! Коли б коїлося, то ви б знали! В тому-то й річ! — розсміявся Релінк. — Очевидно, добродії комуністи пішли в таке глибоке підпілля, що не можуть з нього вилізти.
— І все-таки ви помиляєтесь, якщо вважаєте, що люди задоволені своїм нинішнім життям, — сказав Шрагін.
— Скоріше б весна й літо! — тихо вигукнув Релінк. — Тоді все сприйматиметься інакше.
Гості пішли близько першої години ночі.
— Дуже добре все вийшло, — сказала Емма Густавівна. — А я так боялась, так боялась! Ну подивіться, як тактовно вони поставилися до того, що ми відзначали своє свято. Правда, Ігоре Миколайовичу?
— Так, не без того, — неуважно відповів Шрагін.
Йому здавалося, ніби він був винен у тому, що Релінк має можливість говорити про відсутність помітного опору окупантам.
Розділ 21
Уже цілий тиждень Федорчук ночами рив підземний хід до тайника із зброєю і вибухівкою. Це була пекельна робота: стоячи рачки, сокирою вирубувати землю, потім вигрібати її і розсипати на городі. А треба ж прорити майже десятиметровий хід. От коли стала в пригоді йому важка атлетика. Та що вона в порівнянні з цією роботою? Обличчя в юнака змарніло, стало сірим, розкішний чуб злипся від поту, навіть біляві вії потемнішали од грязі. На півдорозі виникли непередбачені труднощі — не вистачало повітря. Федорчук задихався, обливався холодним потом і швидко знесилювався. Часто доводилось лягати на спину, щоб знову зібратися з силами. Добре, що не треба йти на роботу, — можна вволю відіспатися вдень.