— І все-таки Кавказ — це частковість, — обережно вставив Шрагін.
— Ціле складається з частковостей, — миттю парирував адмірал.
— Мені здається, що такий вождь, як Адольф Гітлер, знайде вихід з будь-якої ситуації, — спокійно і впевнено заперечив Шрагін.
Адмірал мигцем глянув на Шрагіна і красномовно промовчав…
Вони говорили до другої години ночі, і коли адмірал пішов, Шрагін, не відкладаючи, почав зашифровувати повідомлення про все, що сьогодні почув.
Минали дні, і кожний приносив розвідникам нові небезпеки.
Українські націоналісти почали відкрито працювати на гітлерівців. У місті з’явився нібито створений на виборних началах «Комітет українсько-німецького зближення», на чолі якого став той же Савченко. Комітет дістав у своє розпорядження цілий будинок біля міського собору, і там уже діяла його канцелярія.
Через цих українських націоналістів СД простягнула свої щупальці в глибину міста і в найрізноманітніші верстви його населення. Близько трьох десятків комітетчиків наділи форми поліцаїв, а при собі Савченко створив так званий «бойовий актив комітету», куди увійшло з півсотні озброєних головорізів.
Так виникла нова і дуже велика небезпека. Спеціально з цього питання Шрагін зустрівся на квартирі у Федорчука з представниками підпілля і з Дем’яновим, який продовжував розвідку націоналістичної організації.
Дем’янов, як і раніше, вважав, що реально небезпечними є не більше як сто націоналістів, а решта «українців» обдурені пропагандою або зв’язалися з комітетом, розраховуючи мати від цього які-небудь життєві блага. Таким, на його думку, досить було роз’яснити справжній стан речей, і вони розбіжаться.
— Хто роз’яснятиме? — спитав Шрагін.
— Як хто? — здивувався Дем’янов. — Усі ми… підпільники.
— Це означало б усіх поставити під удар. Це рівнозначно, що вийти з конспіративного становища. Я категорично проти.
Представник підпілля Бердниченко сказав, розділяючи слова:
— Я… теж… проти.
Шрагін погоджувався з Дем’яновим: звичайно, більшість «українців» обдурили комітетчики, але провадити серед них роз’яснювальну роботу не можна — перший же «ідейний» націоналіст передасть роз’яснювачів до пазурів гестапо. Значить, вирішувати це завдання слід якось інакше.
— Треба обезглавити комітет, — запропонував Шрагін. — Усунути головних обманщиків.
— Усунемо Савченка, появиться інший, — заперечив Дем’янов.
— Ліквідуємо все їхнє керівництво, — сказав Шрагін. — Це протверезить усіх інших.
Стали обговорювати план операції. Дем’янов повідомив, що однією з баз комітетчиків є так звана автокефальна церква, а піп цієї церкви, по сумісництву скарбник і діловод комітету, підшукує собі диякона.
— Ми просто зобов’язані влаштувати на це місце свою людину, — сказав Шрагін. — Іншого шансу в нас поки що нема, а чекати не можна.
На другий день Харченко й інші учасники групи уже мали наказ шукати підхожу людину на посаду диякона…
До стариків, у яких жив Харченко, іноді приходив інженер-електрик Володимир Петрович Величко, якийсь далекий їхній родич. Він випадково залишився в місті. Харченко не раз розмовляв з ним і переконався, що людина він хороша, але наче розгубився, опустився і безвольно змирився з своєю долею. Тепер він сторожував на базарі. Величко розповідав, що до війни брав участь у художній самодіяльності.
Харченко пригадав це і вирішив не ждати, поки Величко сам прийде в гості до його стариків. Надвечір він пішов на базар.
Сніг на спустілій площі базару після товкучки був брудний. Вітер кружляв обривки паперу, гудів у порожніх ларьках, як у морських черепашках. Харченко тинявся по базару, поки звідкілясь із щілини між двома ларьками не почув густий бас:
— Ей, що тут тобі треба?
Вони поздоровкались і сіли на колоду в проході між ларьками.
— І що це вас сюди занесло? — Величко був страшенно здивований.
— Діло є. Хочу взнати, чому ви не сказали мені, що ви член партії, — без зайвих передмов почав Харченко.
— А навіщо? Не треба… не треба… — пробурмотів Величко, опускаючи голову.
— Що значить не треба? Мабуть, вступаючи в партію, клялися їй у вірності, а коли запахло смаленим — у кущі? — Харченко тільки припускав, що Величко комуніст. І не помилився…
— Та я і в думці проти партії і кроку не ступив, — тихо мовив Величко.
— Проти — так. А що ви зробили за? Може, ви вирішили, що партія вже ніби ліквідована? Скажете, де вона, мовляв, ця партія, так? А вона тут і доручає мені узнати, чи не забув комуніст Величко своєї клятви? Що їй відповісти?
— Нічого я не забув, — прогудів Величко.
— Тоді у неділю вранці приходьте до мене і приготуйтеся — доведеться вам працювати, як належить членові нашої партії…
У неділю Величко прийшов. Уперше Харченко побачив його поголеним і виявив, що йому років тридцять, не більше. Вони зайшли в холодну прибудову і, сівши там на ящики, заговорили про справу.
— Краще дайте мені яке-небудь найважче завдання, тільки не це, — благав Величко, коли узнав, що йому треба робити.
Але коли Харченко розказав йому всю ситуацію з українським комітетом, Величко перестав заперечувати.
— Давно б так. Тільки ваша згода — ще не все. Вас на цей пост затверджуватимуть, може, ще й не пройдете, — сказав Харченко.
— Хто ж це затверджуватиме?
— Вважайте, що міськком партії, а може й вище.
Величко написав дуже докладну автобіографію і заяву про бажання працювати в церкві… на благо Батьківщини. Поручилися за нього старі Колесникови, у яких жив Харченко. Шрагін наказав Харченкові розвідати, що можна, про Велична там, де він жив. Поки тривала ця перевірка, кілька підпільників, здивувавшись з такого доручення, добували у місцевих стариків «навчальні посібники» — євангеліє, молитовники. Сам Величко роздобув десь неоціненний посібник — опис церковних служб.
Так у місті з’явився новий диякон — воїн підпілля Володимир Петрович Величко.
Розділ 24
Релінк розпочав день у препоганому настрої. Напередодні його засмутила неприємна телефонна розмова з Берліном. Подзвонив Отто Олендорф. Побіжно спитавши про здоров’я, він звернув увагу Релінка на те, що робота СД і підривна діяльність червоного підпілля ідуть ніби самі собою, паралельно і не стикаючись.
— У ваших інформаційних повідомленнях ми читаємо про дуже неприємні події, — казав Олендорф. — А в оперативних матеріалах ніякого зв’язку з цими подіями. Створюється враження, що ви ловите будь-кого…
Нічого слушного відповісти на це Релінк не міг.
Вранішня доповідь оперативного чергового Іохима Варзера теж не дала нічого нового і тим більше значного.
— Служба зв’язку знову стверджує, що в місті працював не нашим шифром чийсь передавач, — додав Варзер, закінчивши доповідь.
— Хай знайдуть передавач і тоді доповідають! — розсердився Релінк.
Залишившись у кабінеті сам, він втупився на перелік міських подій, що лежав під склом «для пам’яті». Їх назбиралося вже чимало:
Знищено автобазу в міському саду. 38 убитих.
Знищено склад амуніції.
Знищено склад автопокришок.
Виведено з ладу чотири паровози.
Підірвано на мінах два залізничних состави.
Отруєно продукцію на макаронній фабриці, що працює для армії. П’ять смертних випадків.
На суднобудівному: потоплення плавучого крана і міна в трюмі сторожовика.
Прокламації: про святкування Жовтня, про відступ німецької армії під Москвою, про акції проти євреїв, заклик до саботажу і відмова їхати в Німеччину.
Кожного ранку, сідаючи за стіл, Релінк перебігав очима цей перелік, і потім, коли вів допити, список весь час лишався перед ним. Він намагався так спрямовувати допит, щоб арештований вільно чи мимоволі раптом зачепився за якусь справу з його списку.
Проте відбувалося справді щось дивне і тривожне — у сіті, які він розставив, потрапляло чимало людей, тюрма весь час повна-повнісінька, багато хто з арештованих були викриті або навіть самі призналися у діях, ворожих Німеччині, але ні від кого з них не простягнулася хоча б павутинна ниточка до подій із списку. Можна було подумати, що люди, які попадали в сіті СД, робили це навмисно, і тільки для того, щоб одвернути увагу на себе від визначніших осіб. Повірити в це Релінк не міг. Він уже відмовився від припущення, що всі великі події — справа однієї й тієї ж невеликої групи фанатиків, але водночас припустити, що проти нього виступає така численна, добре оснащена організація, не хотів.