І все-таки між арештованими, що пройшли через його руки, і тими невідомими і більш небезпечними Релінк відчував якийсь неясний зв’язок.
Релінк був по-своєму розумний і умілий працівник СД. Його роботу в Парижі та Голландії помітило і винагородило вище керівництво. І сюди його послали, враховуючи перспективність радянського півдня в історичних планах фюрера. Він пишався, що потрапив на таку важливу ділянку фронту, і намагався виправдати це довір’я. Правда, останнім часом Берлін уже не нагадував йому про особливу важливість південного плацдарму, і можна було подумати, що цієї важливості більше не існує. Але тепер його засмучувало інше: він був неспроможний зрозуміти природу і психологію свого нового противника. А він знав, що успіх боротьби починається з цього.
Добре було б поговорити про все це з розумною людиною, що має більший, ніж у нього, досвід спілкування з радянськими людьми, та Релінк просто не знав такої людини. А втім, ні, одна така людина є — лідер українських націоналістів Савченко. Уже під час першої зустрічі з ним Релінк зрозумів, що має справу, якщо не з розумною, то принаймні з дуже хитрою людиною. Проте Релінк не міг одверто викласти перед ним усі свої сумніви і своє нерозуміння. Крім того, з цими українськими діячами взагалі провадили якусь складну гру. То ними категорично нехтували, то вимагали всіляко наблизити їх до себе, надавати всякої підтримки. А три дні тому Берлін наказав роз’яснити місцевим українським лідерам, причому в найрізкішій і найкатегоричнішій формі, що на окупованій території України Німеччина — це і єдина влада і єдина політика. Саме з цього приводу сьогодні Релінк і мав зустрітися з Савченком…
На конспіративну квартиру, спеціально відведену для їх зустрічей, Савченко прибув точно в призначений час. Релінк знав звичку свого українського партнера приходити хвилина в хвилину і вже чекав на нього.
— Ну, як справи, пане Савченко? — безтурботно спитав Релінк.
— Погані, якщо вас цікавить тільки те, що цікавить завжди, — сухо відповів Савченко. — Хоч мої люди, можете мені повірити, роблять усе, щоб знайти мерзотників.
— Та ну їх до біса! — вигукнув Релінк і запросив Савченка в іншу кімнату. Пройшовши туди попереду Релінка і побачивши накритий стіл, Савченко здивовано оглянувся.
— Проходьте, проходьте, — взяв його Релінк за плечі. — Не можемо ж ми все своє життя звести до боротьби з мерзотниками, коли-небудь треба згадати і про те, що ми теж люди і не від того, щоб пополоскати горло добрим вином.
— На жаль, я зовсім не п’ю.
— І зі мною? І за наше бойове співробітництво? — запитував Релінк, делікатно підштовхуючи Савченка до столу.
— Тільки суто символічно, — погодився, нарешті, той.
Релінк думав, що Савченко просто комизиться і що його символіка закінчиться тим, що він вихлище коньяк. Але він помилився. Савченко тільки раз пригубив чарку і потім демонстративно відсунув її на середину стола.
Релінк опинився в невигідному становищі, — він повинен був пити сам, інакше Савченко міг подумати, що коньяк приготували спеціально для нього.
Випивши першу чарку і не поспішаючи наливати другу, Релінк спитав:
— Ви не пробували аналізувати причини, через які ваші люди не в змозі істотно допомогти нам спіймати бандитів?
— Тут глибокого аналізу й не потрібно, — незворушно відповів Савченко. — Причина одна і для моїх і для ваших людей. Ми маємо справу з розумним і вмілим ворогом. А потім ховатися завжди легше, ніж шукати, я знаю це ще по дитячих іграх, — тонко посміхнувся він. — Трапилося щось іще?
— А хіба вам мало? — спитав у відповідь Релінк, приховуючи роздратування. — Ви мені не раз казали, що у вашій організації абсолютно всі верстви населення. Я починаю в цьому сумніватись.
Савченко довго не відповідав, жував виноград, акуратно випльовуючи кісточки в долоню.
— Ну? — зовсім не миролюбно поквапив його Релінк.
— Гаразд. — Савченко зсипав кісточки в попільничку. — Ви просили мене бути відвертим. Скажу, що думаю… З одного боку, ви тут нікому не вірите, навіть нам. А з другого… — не діждавшись заперечення, вів далі Савченко, — ви маєте справу з паршивим стадом і намагаєтесь що б то не стало знайти в ньому найшолудивішу вівцю. Невже ви сподіваєтесь, що, коли ви її знайдете, то стадо зразу стане кращим? Дурниця! Ви ж демонструєте розуміння єврейської проблеми і вирішуєте її радикально раз і назавжди. Ви, може, думаєте, що росіяни для вас менша небезпека? Та поки хоча б менше половини росіян живі, ви не можете говорити ні про яку свою перемогу на цій землі… — Савченко замовк, почекав трохи, дивлячись на Релінка хитрим, усе розуміючим поглядом, і вів далі: — Ми створили тут свій комітет. При мені є бойовий актив. Замість того, щоб використати наші сили для тотальної боротьби з комуністами, ви граєтеся з нами в кота і мишку і чекаєте, коли ми приведемо до вас за комір головного комуніста… А тепер давайте-но повернімося до наших баранів. Що ви від мене хочете?
— Більшої допомоги.
— Я роблю все, що мені під силу.
— Коли йдеться про ваші сугубо українські цілі, — додав Релінк. — Але поки що, підкреслюю, поки що за порядок тут відповідаємо ми. Ніякої іншої влади, ніяких інших цілей і інтересів тут немає і не передбачається. Ми не будемо неввічливими, якщо зауважимо, що хтось, прикриваючись балаканиною про вірність нам і користуючись нею, як щитом, займатиметься дрібним політиканством. Ми тут єдина політика!..
Савченко зрозумів, що Релінк не жартує і, очевидно, він має щодо цього наказ начальства, інакше він не дозволив би собі все це повідомити. Вважаючи за краще скоріше закінчити розмову, Савченко сказав:
— Я думаю, що в нас відбулася добра й корисна розмова…
Релінк не дав йому договорити:
— Вона вважатиметься доброю і корисною тільки тоді, коли після неї ви і ваші люди залишите до кращого часу гру в майбутню українську державу і вже сьогодні віддасте всі свої сили на допомогу нам. Тільки через це лежить ваш шлях до тієї мети, яку ви перед собою ставите, на жаль, поки ще передчасно…
— Я добре зрозумів вас, пане Релінк, — сказав Савченко підводячись. — Не думайте, що ми не розуміємо, з якими труднощами ви зіткнулись у цій країні. Але, мабуть, іноді ми, українці, самі того не помічаючи, починаємо підкорятися простій істині, що своя сорочка ближче до тіла. Словом, я обіцяю вам максимальну допомогу, максимальну.
— Побачимо, — похмуро зауважив Релінк…
Розділ 25
Бойовий актив комітету Савченка перейшов у цілковите розпорядження СД. Його люди брали участь у розстрілах, стали найнещаднішими катами в тюрмі і в створеному поблизу міста концентраційному таборі. Члени організації, кожен за місцем своєї роботи, стали вірними шпигунами гестапо.
У друкарні, де працював вантажником Олекса Ястребов, метранпажа, активіста українського комітету Михайла Кузьмича Кулешова, літню статечну людину, поважали усі. Було йому років шістдесят. Сивий, як голуб, але ще досить міцний, він зумів подружитися не тільки з літніми, а й з молодими робітниками друкарні. Про те, що він «український комітетчик» і платний агент СД, ніхто не знав. Його авторитет у маленькому колективі друкарні особливо виріс, коли він якось відкрито заступився за складача Кирєєва, якого запідозрили в крадіжці паперу.
Після того, як у місті з’явилися листівки, видрукувані друкарським шрифтом, гестапівці почали старанно стежити за друкарнею. Підпільники, які мали зв’язок із складачем Глушковим, розуміли, що гестапо зацікавиться друкарнею, і на деякий час обірвали ланцюжок зв’язку. Біда була в тому, що першим з Глушковим ще восени встановив зв’язок Ястребов, згодом він передав цей зв’язок підпільникам. Глушков пам’ятав, звичайно, що все почалося з Ястребова, і вперто називав його «хрещений». Робітники друкарні цікавилися, чому він так називає вантажника. Він пояснював це дуже незграбно… Тепер Глушков дивувався, чому підпільники обірвали з ним зв’язок і майже щодня питав Ястребова: «Чого ж вони більше не показуються?» Той відповідав: «Не знаю», — і кожного разу втовкмачував йому, що він до тих людей не має ніякого відношення. Глушков був людиною доброю, відданою, але, на жаль, погано розбирався у всіх тонкощах конспірації.