І він енергійно попрямував далі.
Недалеко від заводу Шрагін побачив попереду двох хлопчиків. Ховаючись, один — за афішну тумбу, другий — за стовп, вони обстрілювали один одного сніжками. «От кому байдуже до всього», — подумав він і мимоволі всміхнувся, помітивши, як хлопчик, висунувшись з-за тумби, дістав собі сніжкою прямо в лоба. З войовничим криком він кинувся на противника врукопашну. Діти зчепились, упали й покотилися по снігу. Шрагін дивився на них і сміявся. Хлопчики схопилися, відбігли до воріт і звідти насторожено і вороже дивилися на нього.
— Війна, хлопці? — підморгнув їм Шрагін.
Вони мовчали, не зводячи з нього ворожих оченят. Але тільки-но Шрагін ступив кілька кроків, як у спину йому вдарила сніжка і він почув злісний вигук:
— Шкура продажна!
Він оглянувся, хлопців наче й не було. Шрагін знову розсміявся — і це сьогодні було його радістю. «Ну звичайно, — думав він, — по місту, що захопив ворог, іде та ще й сміється людина у добротному шкіряному пальті і білячій шапці. Ким же вона може бути, ця людина, якщо не продажною шкурою? Молодці, хлоп’ята!» І раптом він пригадав свого сина: скільки ж йому тепер? Так, цілих півроку! Мабуть, уже сидить. Сиди, мій маленький, сиди, спокійно жди свого татка…» Перед поглядом Шрагіна, як у прискореному кіно, майнули метушливі люди на московському вокзалі, тривожна штовханина жінок і дітей, що сідали у вагони. Все зупинилося. Тепер Шрагін бачив тільки обличчя Ольги, він пам’ятав його таким, яким побачив востаннє у вікні вагона поїзда, що рушив. Вона дивилася на нього якимись занімілими очима, притискуючи до грудей заснулого синочка. Серце Шрагіна сильно закалатало, але він швидко опанував себе.
І знову той злий голос: «А ти хіба забув?..» — «Та не забув я! Не забув!..» Сам того не помічаючи, Шрагін ішов усе швидше і швидше, наче хотів утекти від цього ненависного голосу…
Службовий стіл Шрагіна стояв у приймальні адмірала Бодеккера. Сидячи за столом, він бачив з вікна причали верфі, широкий просвіт гавані, а трохи праворуч і далі панораму південної частини міста. Тут же в приймальні працював і ад’ютант Бодеккера, високий, худорлявий молодик Герман Піц. Це був інженер, що недовчився через війну, він доводився далеким родичем адміралові, і той узяв його в ад’ютанти, щоб урятувати від фронту. «Адміральський шпіц» — так називали його робітники на заводі. Якось адмірал сказав, що Піц — його очі. Це було сказано точно. Поки адмірал сидів у своєму заводському кабінеті, Піц шастав по заводу. Він ні в що не втручався, тільки дивився і потім доповідав адміралу про те, що бачив. Коли Піц працював у приймальні, Шрагін був насторожі, він знав, що ад’ютант його не любить, певно, ревнує до адмірала.
Піц був уже на місці, гортав свої папери. Сухо відповівши на привітання Шрагіна, він пішов у кабінет адмірала.
Шрагін сів за стіл і підсунув до себе «Журнал розпоряджень». Але дивився він у вікно. І, як завжди, насамперед побачив, як стримить з води плече затопленого ним восени крана. Йому завжди було приємно бачити це мертве плече, воно здавалось йому символом безсилля окупантів примусити радянський завод жити й працювати для них. Так, безсилля, незважаючи ні на що! Чого ж ти мовчиш, злий голосе?..
Коли Піц вернувся, Шрагін розгорнув журнал і прочитав розпорядження, яке написав сам Бодеккер: «Перевірити, чи правильно оплачується праця робітників, зайнятих на ремонті військових суден. Є скарги, що головний обліковець штучно занижує оплату і робить це з якихось корисливих мотивів», — писав адмірал.
Шрагін підвів очі і зустрівся із злорадним поглядом Піца. Захоплений зненацька, ад’ютант скривився в посмішці і сказав:
— Там у вас запис про оплату робітників. Зниження оплати виявив я. І я просив адмірала доручити перевірку саме вам. Обліковець — ваш… радянський…
Головним обліковцем був той самий Хомич, який, очікуючи приходу німців, верховодив серед співробітників заводоуправління, що зосталися. Ще тоді Шрагін подумав: чи не залишили його для підпільної роботи? Коли зв’язок з підпільниками був налагоджений, з’ясувалося, що його ніхто в місті не залишав.
Якось Шрагін чув розмову робітників про те, що Хомич — поза очі вони звали його «Шакалом» — завів знайомство з німецькими інтендантами і скуповує у них консерви. Але особливу зненависть робітників викликала поведінка Хомича на заводі. Перед німцями він плазував, а з своїми розмовляв, як хазяйчик з наймитами. «Ей, бидло, повертайся скоріше», — був улюблений його вираз. Майже місяць тому робітники заманили Хомича в старий пакгауз і хотіли там розправитися з ним, накинувши йому на голову мішок. Він вирвався, але потім нікому нічого не сказав. Шрагін узнав про це випадково…
І ось тепер Хомича звинувачували в штучному заниженні оплати праці робітників. Було, проте, не ясно, що змушує його так робити, — адже він не міг присвоїти різницю в оплаті. Може, у такий спосіб зганяв на робітниках свою злість? Так чи інакше, а це треба було з’ясувати, і Шрагін пішов до Хомича, який працював у маленькій кімнатці біля бухгалтерії. Там його не було. В бухгалтерії сказали, що він пішов приймати якусь роботу.
Шрагін подався на верф, але Хомича не було й там. Він зупинився на хвилинку біля стапеля з мертвим громаддям недобудованого корабля, потім пройшов до носа корабля й сів там на купу дощок. У тиші, що обступила його, було чути тужне завивання вітру в риштованнях стапеля. І раптом його огорнула тривога. Він навіть оглянувся довкола. Хоч уже знав — нічого озиратися, тривога народилася в ньому самому, знову звучав всередині злий голос: а ти пам’ятаєш? У тривоги було ім’я — Олекса Ястребов, і вона дивилася на нього очима Ястребова — сірими, з коричневими крапочками навколо зіниць. І Шрагін чув його голос: «На цю роботу без любові навряд чи так просто підеш…»
Страшну звістку про цю першу втрату приніс Григоренко на чергову зустріч, що відбувалася на кладовищі.
— Ястребов погорів, — сказав він. — Позавчора його взяли прямо з друкарні. Його і складача, який шрифт добував.
— Це точно?
— На жаль…
— Чому ви сповіщаєте мене тільки сьогодні? — спитав Шрагін, сильно збліднувши.
— У мене ж учора не було з вами зустрічі, — трохи ображено відповів Григоренко. — Я дисциплінований і підкоряюся схемі.
— Але ви могли самі подати сигнал, — тихо мовив Шрагін.
Григоренко мовчав, тривожно поглядаючи на Шрагіна, — таким він його ніколи не бачив.
— Оголосіть по всій групі стан тривоги, — після довгої паузи сказав Шрагін. — Припинити все на два тижні.
— Ви думаєте, він не вистоїть?
— Такі, як він, не здаються, — тихо промовив Шрагін. — Ідіть і виконуйте мій наказ. Зв’язок зі мною через десять днів…
Григоренко пішов, і Шрагін одразу пошкодував, що відправив його. Зараз йому, як ніколи, потрібна була поруч своя людина. А навкруги стирчали мовчазні могильні хрести, і прямо перед Шрагіним на горбку лежала мармурова плита з написом: «Чоловікові і другу, вічно любляча дружина». Майнула думка: чи була у Олекси Ястребова дружина? Шрагін цього не знав. Адже до ладу йому так і не довелося поговорити про життя з своїми товаришами. Шрагін пригадав свою першу розмову з Ястребовим, і йому стало соромно, що його занепокоїла тоді похмура мовчазність хлопця.
Потім вони бачилися тільки двічі. Зустрічі були короткі, розмовляли тільки про справи — як швидше добути шрифт, де краще його сховати, як з житлом, з документами. Ястребов був завжди однаковий: говорив обдумано, жодного зайвого слова. Під час останньої зустрічі, коли Шрагін спитав, чи не варто йому залишити друкарню, він сказав:
— Не варто. Шрифт може бути потрібний ще.
…Думки Шрагіна обірвав глухуватий чоловічий голос, що звучав звідкілясь знизу. Шрагін виглянув з-за дощок і побачив двох чоловіків, що стояли прямо під ним на нижній площадці стапеля. Вони, мабуть, вийшли з трюма корабля. В одному з них Шрагін одразу впізнав Хомича, а другого він бачив уперше.
— Ти ж мені все життя покалічив, — сказав незнайомий Шрагіну чоловік. — Я міг спокійно виїхати, а ти наплів: «Давай залишимося, будемо німцям хребти ламати…» Як ти ламаєш перед ними свій хребет, це я бачу. Але ти хоч переді мною не крути, скажи прямо, що вирішив піти іншою стежкою, тоді я свою стежку сам знайду.