Як тільки двері за екс-начальником зачинилися, Релінк підійшов до Бульдога, поздоровив його з орденом і сказав:
— Твоя промова чудова, але після операції в друкарні минуло понад два місяці, ми йдемо по твоєму «правильному» сліду, а листівки, як і раніше, виходять і виходять. Я думав, що ти в своїй промові скажеш про це хоч кілька слів.
Бульдог вмить почервонів і хотів щось відповісти, але Релінк пересторожливо підняв руку:
— Не треба псувати чудового настрою від церемонії, — сказав він, перекосивши в злій посмішці масивне підборіддя.
Релінк повернувся до свого кабінету, наказав ад’ютанту нікого до нього не пускати і відключити всі телефони, крім берлінського. Останнім часом він дедалі частіше так залишався на самоті і обдумував свої справи. Робити це йому порадив у телефонній розмові Отто Олендорф, висловивши припущення, що він погруз у повсякденних дрібницях і не вміє або не має можливості глянути на свою роботу збоку і об’єктивно проаналізувати її.
Але думай чи не думай, а загальна картина роботи від цього не змінювалась. У місті й далі коїлися найнеприємніші події, а вся агентура СД, ніби змовившись, одводила від цього основного, підставляючи, як правило, дуже розпливчасті, а головне, третьорядні цілі. Можна було гадати, що безперервні диверсії, знищення комітету Савченка, організована втеча полонених з таборів, регулярна поява листівок, акти саботажу — все це своїм корінням сягає десь за межі міста. Та Релінк знав — це не так. Його головний ворог знаходиться в місті, і об’єкти, по яких він завдає ударів, вибирає обдумано, і вони, як правило, дуже значні. Чого варта одна ліквідація Савченка! І цього удару завдано саме в той момент, коли люди Савченка почали активно співробітничати із службою безпеки. Тепер вони налякані до смерті; коли їх починають наполегливо залучати до роботи, вони зовсім зникають з міста. Релінк змушений визнати, що й розвідка ворога працює дуже точно: вони швидко встановили, хто виказав викрадачів шрифту в друкарні, і ліквідували його. «Чого ж не вистачає нам? — думав Релінк. — Що повинні робити ми, щоб також швидко і точно знаходити головні цілі?..»
Він вийняв із стола і почав уважно перечитувати «Справу про викрадення друкарського шрифту» — єдину справу, яка явно торкнулася того головного, невловного. Чи не протекло тоді між пальцями щось таке, що могло трохи відкрити таємницю над іншими силами головного ворога. Релінк перегортав сторінку за сторінкою, і перед ним проходило недавнє…
Уже після перших допитів він зрозумів, що складач — постать випадкова і малоцікава. Він був корисний тільки тим, що вказав другого учасника крадіжки шрифтів — Ястребова, а от той виявився противником достойним.
Його привели до Релінка рано-вранці. У вікно яскраво світило сонце, і на обличчі арештованого особливо різко видно було чорні сліди побоїв. Релінк знав, що Бульдог всю ніч трудився марно. Сірі очі Ястребова дивилися на слідчого з якоюсь спокійною, втомленою злістю.
Релінк почав допит. Перекладач, який усю ніч працював з Бульдогом, говорив повільно, плутано і з якоюсь безнадійною інтонацією, наче він наперед знав даремність цього заняття. На перші два запитання Ястребов не відповів, а коли Релінк поставив третє, спокійно сказав:
— Нічого корисного для себе ви не почуєте, не гайте марно часу.
Перекладач, мабуть, думав, що на цьому допит закінчиться і він зможе йти спати. Та його надії не справдилися.
— Все, що ви могли б нам повідомити, ми вже знаємо, — сказав Релінк, пристосовуючись до спокійної інтонації Ястребова. — Я хотів побалакати з вами зовсім про інше. Скажіть, ви щиро упевнені в своїй перемозі над усіма нами, над Німеччиною?
— Якби не вірив, не молився б… — на розпухлому обличчі Ястребова майнула тінь посмішки.
— Ви вірите в бога?
— Я вірю в нашу перемогу. За неї віддав життя мій батько, і я зроблю це не здригнувшись.
— Мені подобається ваша аналогія. Справді, ваша віра в свою перемогу така ж абсурдна, як релігія, — сказав Релінк спокійним рівним голосом, розраховуючи цим роздратувати Ястребова і примусити його заговорити інакше. Але Ястребов усміхнувся страшним чорним обличчям і виразно сказав:
— Згадаєте цю нашу розмову, коли вас поставлять до стінки.
Релінку коштувало великих зусиль стримати лють.
— Добре, я обіцяю вам пригадати, — Релінк зобразив на своєму обличчі посмішку — зараз треба було до кінця використати можливість заглянути в душу цьому типові. Він стримався і спитав: — І справді ж, цікаво, на чому тримається оця ваша упевненість?
— Щоб перемогти нашу країну, — спокійно, наче виступаючи на політгуртку, відповів Ястребов, — вам треба убити всіх до одного радянських людей. А це не під силу навіть вам. Знесилитеся.
— Ви помиляєтесь! — похитав головою Релінк. — Уже тепер половина ваших людей працює разом з нами для Німеччини.
— Неправда, з вами тільки зрадники. Але не дуже покладайтеся й на них. Тільки-но запахне смаленим, вони розбіжаться од вас у різні кінці, сліду їх не знайдете.
Релінк не міг більше вести цю розмову і перейшов до ділового допиту.
— Де друкарня, що виготовляє листівки?
Ястребов мовчав.
— Хто брав шрифти у складача?
Ястребов мовчав.
— Ви тутешній чи вас сюди прислали?
Ястребов мовчав.
Релінк відчув знайомий озноб, що появлявся, коли він давав волю своїй люті. Він встав з-за стола, підійшов до Ястребова і вдарив його у підборіддя знизу вверх. Ястребов разом із стільцем упав навзнак. Релінк підбіг до нього і почав бити його ногами в обличчя, в груди, в живіт…
Вночі Ястребова розстріляли.
«От вона, моя помилка, — думав тепер Релінк. — Ми поспішили з розстрілом. Треба було тримати Ястребова в важкому режимі доти, доки він не заговорить. Адже цілком можливо, що стійкість його була не більше як істерика після арешту, з часом він міг отямитись. А розстрілявши його, ми втратили останню нитку слідства. Так, тут помилка. І висновок — ніколи не треба поспішати…»
На телефонному апараті заблимала лампочка — по прямій лінії викликав Берлін. Релінк зняв трубку і почув голос Олендорфа. Просто дивовижно, як уміє ця людина постати перед тобою в найнеслушніший час!
— Вітаю. Поздоровляю, — сказав Олендорф своїм незмінним телеграфним стилем. — Ордени за друкарню цілком заслужені…
— Спасибі, — ледве чутно пробурмотів Релінк, намагаючись зрозуміти, чи є іронія в поздоровленні начальства.
— Друкарня — прямий хід до головного, — вів далі Олендорф.
— Я теж так вважаю, — вставив Релінк.
— Тут і треба копати, — сказав Олендорф і замовк, немов запрошуючи паузою Релінка говорити.
— На жаль, операція виявилася локальною, — сказав Релінк. — Це наслідок їх непоганої конспірації.
— І вашої поквапності, — додав Олендорф, який, звичайно, вже знав про розстріл підпільників з друкарні.
— Я тільки що сам думав про це.
— Прошу вас надалі в кожному повідомленні вказувати напрям до головного.
Релінк мовчав, обдумуючи, що хоче від нього начальник, і сказав після досить тривалої паузи з ледь уловною інтонацією запитання:
— Звичайно, якщо будуть до цього підстави.
— Об’єктивно все — частина головного, — сказав Олендорф і закінчив розмову, побажавши Релінку успіху.
«Так… сказано досить ясно, — думав Релінк, поклавши трубку. — Все — частина головного. Значить, важливо все? Абсолютно все? А може, я не вловив якогось іншого значення? Це треба спокійно і добре обдумати…»
До кабінету зайшов начальник радіослужби Елербек, як завжди чистенький, підтягнутий, поблискуючи лисиною під рідкою сіткою зачісаного на бік білявого чуба.
— Прошу десять хвилин для термінової доповіді, — сказав він, підійшовши до стола Релінка.
— А на дванадцять хвилин матеріалу не вистачить? Сідайте, я слухаю, — усміхнувся Релінк. Він уже знав, що Елербек прийшов з якимсь повідомленням про таємничий передавач, який працює в місті, але не вірив, що повідомлення буде цікаве.