— Ви не зробите цього, — спокійно і впевнено промовив Лангман.
— Чому? — здивувався Релінк.
— Я прошу вас не робити цього, — зовсім не прохально, а майже погрозливо сказав Лангман.
— На жаль, я не можу чиїсь особисті інтереси ставити вище за інтереси рейху, — сказав Релінк, підводячись. — Я раб законів, які придумав не я…
Від Лангмана Релінк вернувся в будинок Шрагіна. Обшук там, звичайно, нічого не дав. Сказавши жінкам, що без його дозволу, вони не мають права виїздити з міста, Релінк поїхав обідати. Через годину він приїхав в СД, викликав Бульдога і запитав, як поводиться Шрагін.
— Спокійний. Наче сидить не в одиночці, а в купе, експреса. Давайте краще на нього подивимось тут.
— Рано. Григоренка сюди, — наказав Релінк.
— Він ще не прочумався.
— Хай лікар зробить йому укол, і ведіть. Швидко!
Укол викликав у Григоренка дивний стан. Він розумів, що його привели в цей кабінет на допит, але що це означає для нього, до кінця не усвідомлював. Біль, який приголомшив його на попередньому допиті, немов розчинився в ньому, ввійшов у всі клітини його тіла, ніби навіть прижився в ньому і не позбавляв його більше свідомості. І ось тепер йому загрожував новий біль, якому вже ніде розчинятись, бо він весь сповнений болем попереднім.
Григоренко з жахом стежив куточком розбитого ока за Бульдогом. Тих двох катів, які стояли позад нього, він тільки чув, знав, що вони тут, поряд. А отам, біля стінки, на підлозі лежав чорний, тьмяно лискучий гумовий брусок, заряджений болем. Він думав тільки про це, і тому Релінк, що сидів за столом, здавався йому найменше небезпечним.
— Ну, Григоренко, продовжимо нашу розмову, — неголосно сказав Релінк і зрозумів, що арештований не чує, а дивиться на гумовий брусок, що лежить під стінкою. Релінк усміхнувся і крикнув на повний голос: — Ей, Григоренко! Увага!
Григоренко неквапно повернув до нього своє розпухле обличчя.
— Ти чуєш мене?
Григоренко кивнув.
— Тоді все гаразд. Повернімося до твого знайомства з Грантом. Не пригадав ти його?
Григоренко заперечливо повів головою.
— Ти що, говорити розучився? — закричав Релінк. — Відповідай, як належить людині, язиком. Не пригадав Гранта?
— Н-ні, — Григоренко ледве розірвав злиплі губи.
— Отепер ясно — не пригадав. А може, ти знаєш його під іншим прізвищем? Увага, Григоренко! Я зараз назву тобі інше прізвище Гранта. Слухай! Його звуть Шрагін! Ігор Миколайович Шрагін!
Хоч як був зайнятий біллю мозок Григоренка, все-таки прізвище керівника групи приголомшило його, і він зрозумів, де перебуває. Релінк, звичайно, бачив, яке враження справило прізвище, яке він назвав, і вже не сумнівався, що Шрагін і Григоренко знають один одного. Тепер треба кувати залізо, поки не загасло і спробувати з’ясувати прізвища всіх учасників зграї.
Релінк підійшов до Григоренка:
— Ну, ти переконався, що ми все знаємо. І справді ж, даремно ти натерпівся від цього… — Релінк показав на гумовий брусок. — Даремно, тому що Грант, він же Шрагін, уже давно сказав нам, що знає тебе.
— Цього не може бути! — раптом твердо і ясно промовив Григоренко.
Релінк розгадав природу цієї впевненості Григоренка і сказав майже задушевно, починаючи нову, заздалегідь продуману атаку:
— Запам’ятай на майбутнє: я ніколи не кажу неправди. У мене просто нема часу вигадувати брехню. Отже, Шрагін сказав нам, що добре знає тебе. Знову не віриш? Тоді слухай, яку він дає тобі характеристику: нерозумний, самовпевнений, недисциплінований. І що вже зовсім прикро — боягузливий. Тільки боягузтво, сказав він, могло примусити Григоренка тікати в лікарню, де він і напоровся на гестапо.
Григоренко мовчав. Його хворий мозок кольнула підозра: щось дуже схоже на правду те, що він зараз почув.
Релінк подав сигнал Бульдогу, той — своїм підручним: коло, описане кулаком у повітрі, — це славнозвісна бульдожа «м’ясорубка».
Катування було придумане з фанатично точним розрахунком. Людину били, кололи фінками, виламували руки і в цей час уважно стежили, щоб вона не втратила свідомості зовсім. Коли жертва доходила майже до такого стану, катування припинялось, і Релінк ставив жертві запитання. «Заглушити свідомість, розкрити підсвідомість» — так науково він визначив завдання цих тортур.
— Ну, Григоренко, відповідай! — кричав Релінк. — Ти знаєш Шрагіна? Знаєш?
Григоренко дивився на нього кривавими очима і мовчав.
— Добавити, — тихо промовив Релінк і знову уважно стежив за очима Григоренка. І коли їх почало застеляти покривало, підняв руку: — Стоп! Відповідай, Григоренко, ти знаєш Шрагіна?
— Знаю, — ледве чутно відповів Григоренко.
— Укол, — наказав Релінк.
Поки лікар робив укол, Релінк нервово курив, дивлячись крізь вікно на вулицю.
Після «м’ясорубки» і уколу свідомість Григоренка наче відділилась од нього і стала існувати сама по собі. Йому підкорялася тільки малюсінька часточка свідомості, яка керувала усім, що було зв’язано з болем, котрий розплавленим свинцем наповнював його тіло, і тим ще не звіданим, який таївся в гумовому бруску. Коли Релінк знову підійшов до Григоренка, а гумовий брусок опинився в руках Бульдога, ця малюсінька, часточка свідомості напружилася до краю.
— Останнє запитання, Григоренко, і ти підеш спати, — голосно сказав Релінк. — Ти повинен назвати нам усіх учасників вашої банди. Ти розумієш мене?
Григоренко мовчав, не зводячи очей з гумового бруска в руках Бульдога…
Розділ 53
«Треба підводити риску», — так сказав собі Шрагін, обдумавши все в кам’яній тиші одиночки. Він не втішав себе безгрунтовними надіями. Звичайно, він боротиметься за життя до кінця. Насамперед треба з’ясувати, що їм відомо, але й це йому потрібно знати головним чином для того, Щоб установити причину провалу і які можуть бути його наслідки для справи. Дуже важливо, якою їхньою помилкою скористалася СД. Найімовірніше, провал міг початися з Григоренка. Проте Шрагін не вважав його зрадником. Він розумів, що Григоренко просто не міг стати справжнім розвідником, це не його покликання. Гонористий, самозакоханий, а в таких людей завжди не твердий характер. На хвилинному натхненні, на пориві вони можуть навіть вчинити подвиг, та, опинившись у становищі приречених, вони, як правило, втрачають мужність, а від людини, котра втратила мужність, можна ждати чого завгодно. Григоренко — людина саме така, і, якщо провал іде від нього, то винний у цьому не тільки і навіть не стільки він, Григоренко. Не можна від людини вимагати того, на що вона не здатна. Шрагін передусім звинувачував себе. Зрештою, може бути, що Григоренко і не винний у провалі. Так чи інакше, сподіватися на чудо безглуздо і треба підводити риску… Зроблено все-таки немало. А втім, як можна це підрахувати, з чим порівняти? Краще сказати так: ми зробили все, що змогли, а те, що зроблено, не пропало марно…
На війні час смерті не вибирають. І поки війна не закінчилась, її закон непорушний: на місце загиблих стають інші…
Шрагін був готовий до всього і добре знав, що його жде. Він бажав собі тільки одного — вмерти так, щоб навіть його смерть була його перемогою над ворогом…
Релінк поспішав. Не давати тим, хто перебуває під слідством, отямитись, не давати їм часу на обдумування ходу слідства. Щодо Григоренка, то це допомогло..
Перший допит Шрагіна Релінк призначив на ранок. Хотів після доброго сну мати свіжу голову. Але спати спокійно він не зміг. Ще звечора Релінк відчув, що хвилюється і навіть нервує. От що він записав у щоденнику цієї ночі:
«Завтра вранці перша атака на персона грата. Хай йому чорт, я ж досить добре його знав, і він знав мене. Ми розмовляли. Я ж міг взяти його на рік раніше. Перестріляти сотні горобців, видаючи кожного за двоюрідного брата орла, і знати при цьому, що сам орел недосяжно грізно ширяє над тобою, — хіба це не ганьба для мисливця? І от орел у клітці. Завтра перший допит. Хвилююсь, як, бувало, у військовому училищі перед іспитом. А він, кажуть, спокійний. Не вірю. Він хвилюється і нервує більше за мене. Він знає, що його чекає. Під час допитів смерть стоятиме за його плечима, а не за моїми. І ця особа — моя надійна помічниця».