— Що, що? — не повірив своїм вухам Релінк. — Очевидно у вашого адмірала прокиснув мозок.
— Такий наказ штабу угрупування «Південь». Мотивується це ходом воєнних подій на Кавказі.
— Мені все це відомо, але чому про це йде балаканина на якихось напівцивільних нарадах? — Релінк вирішив не показувати перед майором своєї непоінформованості.
— Нараду скликав адмірал, вона досить вузька, — пояснив Капп.
— Гаразд, я з цим розберусь, — заявив погрозливо Релінк. — Вам відомо, що адмірал бере під захист арештованого у вас небезпечного ворога Німеччини?
— Мені відоме тільки його здивування з цього приводу, але мушу зауважити, що в своєму здивуванні адмірал далеко не самітний.
— Ви теж здивовані? — запитав Релінк.
— Я певен у вашій обізнаності. — Капп явно ухилився від прямої відповіді.
— Але ж ви, а не я — очі партії на цьому заводі, — єхидно зауважив Релінк.
— З боку партії до мене претензій немає, — з гідністю відповів Капп.
— А ви, майоре, самі подивіться на себе збоку, — запропонував Релінк. — Я ж пам’ятаю, як ви прибігли до мене з листівкою, яку насправді зірвав на заводі цей мерзотник, котрого ми арештували, а не ви. Тоді вам чомусь треба було знати про себе мою думку. А зараз ви посилаєтесь на те, що вами задоволена партія. Що ж сталося між цими нашими зустрічами? Не розумієте? А я розумію і тому можу побажати вам одного — швидше зрозумійте це самі. А тепер, переборовши здивування, чи не можете ви пригадати щось про цього мерзотника, що свідчило б про те, що очі партії на заводі ще не зовсім осліпли?
— Хіба тільки одно, — подумавши, відповів Капп. — Він надто правильно і безпомилково поводився, як людина, що цілком віддала себе інтересам Німеччини. Якщо бути щирим і говорити те, що є насправді, то я більше нічого сказати вам не можу.
— Спасибі, майоре, спасибі, — іронічно вклонився Релінк. — Можете повертатись до балаканини про евакуацію заводу. До побачення.
Капп залишив СД немало стривожений…
Година вже давно минула, а Релінк усе ще не починав очної ставки… Шрагін у цей час напружено обдумував свою першу сутичку з Релінком. Гра в кота й мишку, яка так розлютила Релінка, давала йому підстави думати, що СД прямих доказів проти нього не має або, в усякому разі, знає про нього небагато.
«Що буде тепер? Невже година ще не минула? — думав Шрагін. — Якщо зараз гестапівці вдадуться до фізичного впливу, це ще раз підтвердить, що вони про мене знають мало і розраховують вирвати визнання. Ну що ж, спробуйте, панове, у мене є заради чого все витримати, і цього вам не одібрати…»
Ввійшовши в камеру, гестапівці скрутили Шрагіну назад руки, стягнули їх до болю шнуром, і він зрозумів, що на нього чекає. Гри більше не буде.
А Релінк в цю хвилину вирішував: віддати Шрагіна на обробку до очної ставки чи після? Вирішив — після. На його партнерів по очній ставці може вплинути, коли вони, знівечені, побачать його здорового і цілком благополучного.
Шрагіна посадили в глибоке м’яке крісло, що стояло трохи віддалік од стола, і за наказом Релінка розв’язали йому руки. Так він матиме не тільки пристойний вигляд, але й видасться ніби наближений до Релінка і, вже в усякому разі, зовсім вільний.
До кабінету втягли Григоренка і посадили в центрі кімнати на стілець. Його важко було впізнати. На розпухлому темно-синьому обличчі мертво поблискували байдужі, наче невидющі очі. Його безвольне тіло обвисло на стільці.
— Григоренко, дивись! Хто цей добродій у кріслі поруч зі мною? — прокричав Релінк.
В очах Григоренка, спрямованих на Шрагіна, виникло напруження. Він упізнав Шрагіна і зробив рух, ніби хотів випростатись.
Шрагін дивився на нього з спокійною і навіть байдужою цікавістю, але серце його боляче занило від жалю до зв’язкового. Треба було бути Шрагіним, щоб і в цю хвилину відчути себе винним за те, що довелося пережити цьому юнакові.
— Ну, Григоренко, ти знаєш цю людину? — крикнув Релінк.
У цей час Бульдог став біля Григоренка, який зразу опустив очі і не зводив їх тепер з чобіт свого ката.
— Ну, Григоренко, це наше останнє до тебе запитання — знаєш ти цю людину?
Григоренко заперечливо повів головою, все ще дивлячись на чоботи Бульдога.
— А ви знаєте цю неговірку людину? — підкреслено ввічливо звернувся Релінк до Шрагіна.
— Вперше бачу.
— Чуєш, Григоренко? Він тебе вперше бачить, він не знає тебе, а це ж Ігор Миколайович Шрагін.
Григоренко підвів голову і втупился на Шрагіна запаленими очима.
— Ігор Миколайович, — глухо і сумно, немов скаржачись, промовив Григоренко.
— Чудово! — підхопив Релінк. — Значить, ти знаєш цю людину. Його прізвище Шрагін? Так?
Григоренко ствердно кивнув головою.
— Ви подивіться краще, — раптом різко сказав Шрагін. — Ви помиляєтесь.
Григоренко довго дивився на нього і потім досить ясно сказав:
— Не треба, Ігоре Миколайовичу…
— Виведіть його, — наказав Релінк. І коли двері за Григоренком зачинилися, звернувся до Шрагіна:
— Все ясно. Григоренко знає вас, а ви знаєте його, і ми це фіксуємо.
За наказом Релінка до кабінету ввели Димка. Він мав кращий вигляд, ніж Григоренко, сам тримався на ногах, але обличчя його перекосили криваві синяки.
— Ти знаєш цю людину? — звернувся до нього Релінк.
— Цю? — по-дитячому перепитав Димко, пальцем показуючи на Шрагіна. — Ні, цю не знаю.
— Як? — скипів Релінк. — Ти ж казав, що знаєш Шрагіна, що тобі про нього розповідав твій знайомий Федорчук, а тепер уже відступаєшся?
— Чому відступаюся? — здивувався Димко. — Про Шрагіна мені справді розповідав Федорчук, але цей громадянин, може, зовсім і не Шрагін, я ж його не бачив.
Такого повороту Релінк явно не ждав і на мить розгубився. І від розгубленості він навіть пропустив можливість скористатись із слів Димка і прив’язати до Шрагіна раніше загиблого Федорчука.
Релінк люто глянув на Бульдога.
— Вивести, — наказав він і потім сказав Шрагіну: — Все ясно. Тільки нещадний керівник міг домогтися у своїх підлеглих такої дисципліни страху. Оця ваша людина, на прізвище Димко, дала про вас найдокладніші показання, а побачивши вас, проковтнула язика. Та ми зафіксуємо і це.
— Якщо у вас юридичний бік слідства так поставлено, — усміхнувся Шрагін, — ви можете привести сюди на очну ставку будь-якого перехожого з вулиці.
— Плював я на те, як ви дивитеся на юридичний бік нашого слідства.
— Недобре, пане Релінк, — зауважив Шрагін, усміхаючись. — Плювати може на юрисдикцію тільки викидайло в борделі, а не слідчий.
— Мовчати! — загорлав Релінк.
— Мовчати — моя мета. Цей ганебний балаган затіяли ви, а не я, — сказав Шрагін.
На порозі виникла боротьба і до кабінету влетів, трохи не впавши, знівечений Назаров. Сорочка на ньому розірвана від коміра до самого низу. З носа юшила кров.
— Собаки, скажені собаки, — люто крикнув він, оглядаючи кабінет. Шрагіна він ніби не помічав.
— Ану, тихіше! — наказав йому Релінк. — Хто ця людина?
— Іди ти… — Назаров запропонував Релінку досить далекий маршрут і сказав: — Б’ють, сволота, людей. Який Шрагін? Хто такий Шрагін? А що вам до того, гади прокляті? Сергій продав вам душу? Ждіть! Завели собі Мишка Розпутіна, цілуйтеся з ним, собаки паскудні.
Бульдог ударом гумового бруска збив Назарова з ніг, і його витягли з кабінету.
— Ви думаєте, я не зрозумів, що цей тип повідомив вас, як поводяться на слідстві ваші спільники? — вищирився Релінк. — Та саме це ми зараз і зафіксуємо. А взагалі досить. Все ясно. Мушу засмутити вас: канікули ваші, пане Шрагін, закінчилися. — Він звернувся до Бульдога: — Взяти його! Влаштуйте йому як слід перший «танок із стільцем»…
Через годину гестапівці принесли в одиночку позбавлене життя тіло Шрагіна. Туди прийшов лікар, зробив йому укол і сказав стривоженому Бульдогу:
— Все гаразд. Він міцний, вранці буде готовий до нових «танців».