— Що, дядьок, лічиш дні, як накувала зозуля? — спитав він весело і, не дочекавшись відповіді, сказав: — То знай, дядьок: зозуля базікало, а бога нема.
Шрагін мовчав, очікуючи, що він скаже далі, і почув те, що ждав:
— Сьогодні вночі накиваю п’ятами. Хочеш зі мною? Все підготовлено на ять. Самому тікати, звичайно, зручніше, але я, дядьок, маю до тебе щиру прихильність. Іду за це на риск.
— Спасибі, — відповів Шрагін. — Та я не хочу, щоб ти рискував.
Дока говорив щось іще, але, помітивши, що Шрагін його не слухає, замовк, похитав докірливо головою і пішов у свій барак.
А зранку на перевірці з’ясувалося, що Дока справді втік. Охоронники аж посатаніли: тричі перелічили арештованих, потім розділили їх на кілька груп і перелічили ще раз. Головний охоронник побіг у комендатуру, мабуть, доповідати про надзвичайну подію. Шрагін стояв у строю і думав: чи справді Дока утік, чи все це навіщось організована вистава?
Повернувшись з комендатури, головний охоронник скомандував:
— Усі карні злочинці — ліворуч, політичні — праворуч!
У невеликій групі політичних опинилися Шрагін, Григоренко і Назаров. Конвойні оточили політичних з усіх боків і повели з табору. Скоро стало ясно, що їх повертають у тюрму. А там неодмінно обшук. У Григоренка й Назарова знайдуть нагани, і тоді кінець. Шрагін коротко і промовисто глянув на товаришів, і ті зрозуміли його без слів. Коли йшла колона містком, вони, мов за командою, шпурнули зброю в річку. Охорона не встигла навіть зрозуміти, що сталося…
Перший про втечу Доки узнав Бульдог. Це він наказав негайно вернути в тюрму всіх політичних і, тільки коли його повідомили, що Шрагіна та його спільників посадили в одиночні камери, пішов доповідати Релінку про подію.
Релінк вислухав і недбало сказав:
— Ну що ж, усе спростилося само по собі. Більше цим не займайся…
Бульдог здивовано дивився на Релінка.
— Що тобі незрозуміло? Тепер у тебе головне — пункт чотири наказу дванадцять — дванадцять. Починаючи з завтрашнього дня кожного ранку доповідатимеш мені тільки про це.
Минали дні за днями, весь апарат СД виконував наказ, і знову можна було подумати, що Релінк забув про Шрагіна.
Якось уранці Бульдог доповідав йому про те, як виконується четвертий пункт наказу — «знищення промислового й житлового потенціалу».
— Тільки на одному об’єкті справи йдуть обурливо, — повідомив Бульдог. — Це суднобудівний завод. Учора в мене сталася чергова сутичка з адміралом. Я йому прямо сказав, що поводиться він підозріло.
— Ну-ну, а як він на це реагував? — пожвавішав Релінк.
— Справді! Пригадуєте історію з недобудованим російським військовим кораблем? Добудувати його він не зміг, хоч громогласно обіцяв. Коли вирішили зрізати з корабля стальну броню, щоб встановити її на танках, хто затримав цю справу на кілька місяців? Адмірал Бодеккер. Спеціалісти, які працюють тепер зі мною, повинні оглянути стапелі й цехи заводу, щоб розрахувати мінування, а він заборонив це робити. Каже: «Ви своїми руками сієте паніку». Він мене майже вигнав з кабінету… — слово «майже» Бульдог вжив даремно, Бодеккер запропонував йому залишити кабінет прямо і недвозначно.
— Зараз же поїдемо до нього, — весело сказав Релінк.
Мстивість була в його злобливій натурі. Недарма серед друзів він мав прізвисько «Унауслешліх» — той, що не забуває. Адміралу Бодеккеру Релінк збирався пригадати все: і його зарозуміле поводження, і втручання в справу Шрагіна, через що він змушений возитися з ним і досі.
По дорозі на завод Релінк запитав Бульдога:
— Ви йому сказали, що на наказі дванадцять — дванадцять стоїть гриф рейхсміністра Гіммлера?
— Якось не довелось…
— От і чудово! — вигукнув Релінк з незрозумілою Бульдогові веселістю.
Коли їхня машина вперлась у заводські ворота, Релінк наказав шоферові ввімкнути сирену. Охоронники заметушилися і в паніці не могли зразу відчинити ворота. А сирена гула й гула. Так, не вимикаючи сирени, машина під’їхала до корпусу заводоуправління і тут ще повила майже хвилину. З вікон почали виглядати люди…
— Я йду прямо до адмірала, а ти знайди цього осла, Каппа, і веди його туди ж, — наказав Релінк.
Не глянувши на адміралового ад’ютанта, який схопився за своїм столом, Релінк швидке зайшов до кабінету.
— Хайль Гітлер! — вигукнув він, різко викинувши вперед руку.
Адмірал трохи підвівся в кріслі, але на привітання не відповів.
— Чим зобов’язаний? — сухо спитав він не пропонуючи Релінкові сісти.
— Розмова буде довга, — сказав Релінк. — Я сяду…
— Так, так, сідайте… — Адмірал дивився на Релінка насторожено і водночас презирливо.
— Ввічливість, я чув, привілей королів, — з нахабною посмішкою почав Релінк, але наступної ж миті посмішка зникла з його обличчя, і він відрубав: — Та відповісти на привітання, в якому звучить ім’я вождя, вам усе-таки слід було… навіть не зважаючи на те, задоволені ви особисто вождем чи ні.
— Я попросив би вас не займатися тут ні провокаціями, ні моїм вихованням, — сіре обличчя адмірала почало рожевіти.
— А тепер перейдемо до діла, — офіціально і сухо вів далі Релінк. — Чому ви заважаєте моїм людям виконувати наказ рейхсміністра Гіммлера?
Адмірал відповів не одразу, а коли заговорив, то Релінк побачив, що він уже зім’ятий.
— Зрозумійте просту річ, — сказав адмірал, втомлено зігнувшись у кріслі. — На заводі ремонтують наші військові судна. Негайно серед робітників виникне панічний настрій, небезпечна балаканина…
— Ви не позбавлені права, — перебив його Релінк, — написати Гіммлеру, що вважаєте його сіячем паніки. А я і мої люди зобов’язані виконувати його наказ, ми — на війні.
— Але усе це можна зробити трохи пізніше, ми ж не завтра йдемо звідси, — сказав Бодеккер.
— Мені не відомо, коли ми йдемо, — холодно зауважив Релінк. — Мені відомий наказ, який я виконаю за всяку ціну.
Адмірал мовчав, його худа рука, що лежала на столі, злегка тремтіла.
— Якщо вже нам довелося побалакати, то мені б хотілося суто по-людському зрозуміти вас… — промовив Релінк. — Наприклад: ви в свій час обіцяли спустити на воду військовий корабель, який недобудували росіяни. І не спустили. Прийняли розумне рішення — розрізати сталь корабля на бронеплити для танків. Ви були проти цього і, наскільки мені відомо, повністю цю роботу виконати так і не дали. Плавучий док під вашим невсипущим керівництвом… затонув. Тепер ви не дозволяєте моїм людям виконати наказ рейхсміністра. Ви що, вирішили не сердити росіян і, скажімо, повернути їм завод на ходу?
На обличчі адмірала заходили жовна, і він неголосно запитав:
— Це допит?
— Це ще не допит, — відповів Релінк, недвозначно підкресливши «ще».
— Тоді цю розмову я продовжуватиму тільки після того, як ви дістанете право мене допитувати. — Адмірал зробив рух, наче хотів устати, але не встав.
У цей час до кабінету зайшли Бульдог і майор Капп.
Релінк тішився помстою, він уже підготував останній удар адміралові, але попередньо вирішив поєднати все-таки приємне з корисним.
— Я хочу повернутися до справи, заради якої приїхав, — мовив він. — Скажіть, пане адмірал, в присутності представника партії: ви дасте нам можливість виконувати свої обов’язки?
— Робіть що хочете, — втомлено промовив Бодеккер. — Тільки залиште мене в спокої.
— О господи! — вигукнув Релінк посміхаючись. — Ми могли зовсім не турбувати вас. Погодьтеся, адмірале, що вся ця неприємна розмова виникла через вашу… незрозумілу позицію в цілком ясній справі. Але тепер усе позаду… — Релінк встав і звернувся до Бульдога: — Ідіть, дійте…
Бульдог і майор Капп вийшли, Релінк уклонився адміралові й теж попрямував до дверей, та посередині кабінету зупинився.
— До речі, мало не забув, — Релінк з посмішкою дивився на адмірала. — Ви ще пам’ятаєте вашого інженера-інспектора Шрагіна? Ну, того самого, в адвокати якому ви намагалися залучити гросадмірала Деніца? Сьогодні я його розстріляю. Якщо ви справді поважаєте гросадмірала Деніца, надішліть йому своє пробачення. На все добре, адмірале. Хайль Гітлер! — Цього разу, не дожидаючись, відповість адмірал на привітання чи ні, Релінк круто повернувся і швидко вийшов з кабінету.