Хвіртка враз розчахнулася, звідти вигулькнув молодий хлопець із чорними кущистими бровами й короткою стрижкою.
– Чо нада?
– Хазяїна поклич.
– Ти чо, офигел, лох? Вали нах отсюда!
– Я сказав хазяїна поклич, пацан.
– Ты сказал, да? Я тебе сичас кишки выпущу и на руку намотаю!..
Хлопчина кинувся, розмахуючи чорним ціпком. Міцний, в спортивних штанях, він уже наперед смакував, як порве лоха, затопче, зламає. Але отримавши під дих, по-дитячому хлипнув й завалився на бік.
– Аслан, что за кипиш? Ты гдэ, э?
Здоровань з АКС виступив на шлях, але відразу ж завмер, відчувши ствол між лопаток.
– Давай сюди «калаш»! Помаленьку.
– Ты кто? Да ты в курсе, чья это усадьба? Тебя ж, суку…
– Я на гачок надавлю – почка через рот вискочить. Зараз підеш й скажеш Умару, що прийшов малий Раш. Усьок?
– Да.
Здоровило почалапав у подвір’я. Я оглянувся – нікого. Боєць на хіднику застогнав, спробував зіп’ятись на карачки. Руки підломилися – він знову упав у пилюгу.
– Заходи.
Хвіртка відчинилась. Я ступив усередину. Двоє високих «джигітів» і той, без автомата.
– «Калаш» верни. И пушку сдай.
Я виклав зброю.
– Теперь иди за мной.
Я попрямував повз вилизані газони й розарій до високої кам’яниці. Лискучі дерев’яні двері з округлим верхом. Морений дуб, мабуть.
Серед світлиці стояв дядько Умар. Сивий, аж білий, в просторій сорочці, вільних штанях і м’яких капцях.
– Воккха стаг, могушалла муха ю хьан?[111] Дядько Умар осміхнувся, злегка хитнув головою.
– Дукха вехійла хьо[112].
– Баркал[113].
Охоронець тільки очі витріщив. Дядько Умар підійшов і стис мою руку, а тоді обійняв міцними, наче кліщі, руками.
– Радий тебе бачити, сину. Це ж скільки пройшло?
– Вісімнадцять років.
– Це ти під ворітьми шороху наробив?
– Та нукер твій почав обзиватись і паличкою махать. От і прийшлось трохи… напоумити.
– Це правильно. Алі, біжи, глянь, як він там. І од мене додай, щоб гостей не лякав.
– А де ж це всі твої?
– В Київ поїхали, скупиться.
– Розумію.
– Як там твій старий? Як мама?
– Та… Батько в полоні. В ДНР.
Умар міцно стис губи.
– Бач, не втік від війни. Казав йому – нас доб’ють, за вас візьмуться.
– Хочу виручить батька, але сам не потягну.
– Знаєш, де він?
– Так.
– Звідки?
– Друзі помогли.
– А чим я поможу?
– Зброя, люди. Зв’язки.
– Хм. Знаєш, ми з ним добряче полаялись тоді.
– Знаю. Він не пішов у твою бригаду, послав на три букви й обізвав тебе бандюганом. Але згадай, хто вивіз твоїх з Грозного?
Дядько Умар схопився з крісла.
– Думаєш, я забув?!
– Поможи й мені. Крім тебе… нікого не лишилось.
Умар глибоко вдихнув.
– Кажи, що треба?
– П’ять бойовиків з досвідом. Транспорт, зброя. Зв’язки на «передку».
Дядько втупився в стіну, поклацуючи чорними чотками.
– Алі!
Плечистий охоронець з’явився наче з-під землі.
– Набери Руслана. Скажи – прошу негайно під’їхати.
Алі кивнув і зник.
– Розклад такий – я відійшов від справ. Маю тільки четверо охоронців. Воювали з них Алі й Рашид.
В Руслана вправна бригада, але просто так нічого робити не будуть.
– Я заплачу, скільки треба.
– Зброю я дістану. Скажеш, яку.
– Спасибі вам!
– Нема за що. Я б сам поїхав свого старшину виручати, та бач…
Дядько Умар підняв праву холошу – замість ноги до коліна стальна трубка.
– В дев’яносто дев’ятому отримав розривну. З того часу полишив справи.
Ми розмовляли, поки не прибув Руслан. Чолов’яга років сорока з бритим черепом й вухами наче вареники. Схоже, колись боротьбою займався.
Вислухавши мене, він пошкрябав підборіддя.
– Гнилий розклад. Ми не знаємо ні скільки їх, ні хто там на сторожі. До того ж треба швидко знайти провідників і прикриття. Навіть якщо штурмонути той льох, як виберемся назад?
– Цю частину беру на себе, – втрутився Умар. – Поїдете на моєму бусі як волонтери. Перебалакаю з хлопцями – поможуть.
– Зброя?
– «Калаші» й по чотири магазини на брата. По три РГД-5. Все, що можу.
– Зрозуміло. Ну, парень, скільки даєш?
– А скільки береш?
– По три штуки на брата. Мені п’ять. Снаряга наша.
– Годиться. Половина зараз, половина, як батько буде дома. Робити будете все, що скажу.
Руслан пожував губами.
– Умар – впрягаєшся за нього?
– Так.
– Тоді базара ноль. Де зустрічаємося?
– Коло «Видубичів», під мостом.
З тим Руслан і випарувався.
Умар пройшовся вздовж кімнати, злегка підшкандибуючи. Я встав.