Увечері потроху почався дощ, а опівночі він уже періщив суцільною стіною. Струмені затікали під каптур, сікли в лице. Добре, що ми в масках. «Санич» вів машину обережно. В зеленому світлі «нічника» все навколишнє здавалось потойбіччям з дешевого фільму жахів.
Близько першої години ми вийшли на точку.
У видолинку стояла облуплена довгаста будівля. Навколо ні душі, тільки дощ шельпотить, ляпає в розкислу землю. Метрів за триста залягли. Я обдивився будівлю в тепловізор. Нічого. Підкрадаємось ближче. «Санич» завмер: щось дзявулить. Собака. Добре, що вітер навпроти. Треба починати. Поряд сопе Руслан. Час!
Серце шалено гатить. Я, Іса й Ахмет забігаємо на територію. Під ноги кидається волохатий клубок. Іса піддає ногою, постріл. Безформна купа ляпає в грязюку. Дерев’яні двері відхилені, в щілину пробивається жовте світло.
Перемикач «калаша» стоїть на одиночних. Рву двері на себе – коридор. Цементна підлога, ослизлі стіни, тьмяна лампочка. Прямокутна пляма світла падає в коридор. Караулка. Працюємо…
У ніс ударив сморід гнилих шкарпеток, прілих тіл, непраного одягу. Хропіння, сонне буркотіння.
Тіла валяються покотом на казармених ліжках, зброя де попало. Стою в проймі дверей, Іса страхує. Б’ю короткими чергами. Тіла смикаються, сповзають додолу. Один підхватився зопалу, куля потрапила в голову, довбня зірвалася, друзки мозку, крівлі обляпали мені груди й лице.
Рахую – п’ятеро. Ще десь вісім вештаються. Киваю – працюємо далі. Рухаємось проходом. Темні цементні клітки без дверей. Десь спереду маячить жовтий відблиск. Щось вийшло посередині, відкидаючи бахмату тінь.
– Серый, это ты? Какого ху…
«Калаш» сплюнув гільзу, постать гепнулась. Бігом! Осьо вони, тут: широкий каземат, стіл, пляшки, небриті морди.
– Лежать, суки! Работает спецназ! Морды в пол!
Один скочив і відразу ж відлетів до стіни збитий чергою. Ближній вихопив пістолет, але я швидший. Інші попадали. Швидко в’яжемо пластиковими наручниками, затикаємо роти брудним ганчір’ям.
У кутку хрипить рація. Купи одягу, банки з тушонкою, водяра, бульбулятори. «Апалченци» страшенно смердять, у двох темні плями на штанях.
На руках, на грудях – наколки, зроблені явно не в тату-салонах. Треба знайти серед них «бугра». Так, що тут?.. Оцей, мабуть: на плечі павук у павутині, на всю спину – церква. Піддаю носаком по печінці. Постать скручується, наче хробак. Перекидаю на спину – те, що треба: очі закочені, з-під кляпу тече піна.
Я витягую з рота ганчір’я. Хрипить, падло.
– Где пленные?
– Дрочи, чертяра…
Видобуваю ніж, запихаю назад кляп. Шарк! Вухо відлетіло, наче вареник. Крівля потоком. Скот замукав, закрутив головою, випинаючись всеньким тілом.
– Розважаєшся?
У двері зазирнув Руслан.
– Давай швидше, «Санич» щось очкує.
Я зиркнув на нього. Чеченець сахнувся. Мабуть, щось не те побачив.
– Слушай сюда, мразь! Сначала уши, потом нос, напоследок – член. Буду строгать, пока не заговоришь, въехал? Где пленные?!
Паскуда закивав, замотав макітрою, розкидаючи бризки крові, просипів:
– Там они, во дворе. В ямах…
Затовкмачую покидьку рота. Тим часом Руслан й Ахмет обійшли будівлю, перевірили кожен закапелок. «Санич» блює в кутку, Руслан похмуро втупився в тих, що лежать тут.
– Пішли, щось покажу…
Бетонна кімната вісім на шість. Вся підлога залипла брудним місивом. Під стелею лампочка на довгому шнурі. В кутку колода, на кшталт м’ясницької, посічена, просякнута кров’ю. Тут же валяється сокира з якимись ошметками, налиплими на лезі. Сморід забиває віддих, підвертає тельбухи.
Роздивляюсь краще: шмаття шкіри з довгим волоссям, якісь почорнілі обрубки. Це скрючені людські пальці. Ледь стримую блювоту. Вибігаємо надвір. Ось воно: бетонна цямрина трохи виступає над землею. Грубі ґрати з арматури, навісний замок. Знаходимо якусь залізяку, вивертаємо. Підсвічую ліхтариком, промінь стрибає, наче скажений, серце тіпається.
– Тату! Ти тут? Це я, татку!..
– Денис?!
До отвору наближається щось волохате, зачучвирине, в кривавому лахмітті. Тільки по очах знати, що то він, він… Я мало не зомлів.
Першим витягли батька. Пригортаю його до себе, з очей котяться сльози. Добре, що впоночі не видно. Тато й собі плаче, але виривається, тицяє в дірку, хрипить:
– Там хлопці, Денис, тягніть хлопців!..
Дістаємо ще трьох, зарослих по очі, в смердючих бушлатах, в якихось ганчірках на ногах.
– Всі?
Заглядаю в яму – в куточку скорчилась гола худюща, наче кістяк, постать, закрила голову руками, щось бурмоче до себе.
– Вилазь! Йди сюди!
– Чокнувся хлопець. Гвалтували його, як дівчину. Кожного дня…