– Американець?
– Морпіх. А ти?
– Рейнджер. Який зараз місяць?
– Квітень.
– Значить я тут чотири місяці. Тебе як звати?
– Ден. А ти?
– Бен Моус.
Я помалу підвівся, обіперся на стіну. Посунувся ближче.
– Не підповзай. Від мене несе гірше, ніж від полкового нужника.
– Похер. До смердоти я звиклий. Весь Афганістан суцільний нужник.
– Он в той кут не сідай. Там у нас санвузол.
– А що, навіть горшка не дають?
– Ага, ще й туалетний папір. Одне гарно – сюди сонце не дістає.
– Жерти кидають?
– Помиї ллють, шкурки з дині. Спускають глечик з водою.
– Нормально. В «boot camp» і менше перепадало.
Бен осміхнувся. Блищали тільки очі й зуби.
– Гатили?
– По ребрах й під дих. Не так щоб серйозно.
– Переді мною з одного хлопчини шкіру здерли, лишили висіти на тину. Він довго кричав.
– От суки…
Бен замовк. Я й собі лежав. Чорт знає, що воно за хлопець. Сповідатись не збираюсь. Світла пляма від дірки повільно мандрувала багнистою підлогою. Дрижаки били, наче в пропасниці.
Так до ночі. Згодом тьма трохи розвіялась – здоровенний місяць заблискотів прямо над головою. Кишлак заснув. Коли-не-коли гавкне пес, глухо мекне вівця.
Згодом тишу розітнуло надсадне виття. Вовки! Поза шкірою продерло морозом. Не від страху. Краще вже до них, з ними. Прогнатися б навкруги цього глинобитного срача, передушити, порвати бородатих на шматки. В горлянці клекотало. Щось рвалось на волю, розпирало груди. Свастя боляче врізалось у шию.
І я завив. Голосно й хрипко, як ті, на волі.
Хотілося танцювати, стрибати в ямі від втіхи. Собаки підхопили й забрехали всіма голосами. Зверху затупотіло. Постріл сухо ляснув у крижаному повітрі, за ним другий, потім автоматна черга. Вузький промінь ліхтарика поблукав по дну й стінах зіндана. Таліб просунув руку через прути, посвітив. Підійшов ще один. Поджеркотіли й пішли. Гармидер стих.
Я скрутився під стіною. Що за чортівня? Цей шалений напад злякав мене самого, але тіло грало невідомою втіхою. Бен сидів, міцно обхопивши коліна кістлявими руками. І усміхався, наче диявол.
– Е, та ти, виявляється, еналоші[87]!
– Хто?
– Мій народ так це називає.
– Який народ? Мужик, я розумію – давно сидиш, усякого набачився, але з котушок злітай у своєму куті.
– Я діна. Білі називають нас навахо.
– Тоді я – українець.
– Так і думав, що ти з корінних. От тільки племені такого не чув.
– Це народ такий. В Європі.
– Хм, а начебто схожий на корінного. Добрячого ти шороху наробив. Вовки подумали, що їх брат пробрався до кишлаку й овець дере. Чув, як на підмогу ломонулись?
– Хоч би ті скоти не застрелили жодного…
Ми мовчки вслухались у далекі голоси. Потім усе стихло.
Займався світанок. У ямі стало темно, холодрига скувала тіло. Десь кукурікнув півень. Я скрутився, впав у забуття. Марилось, що лежу вдома, нам припало пасти, й Кукла кличе. Кинувся, наче від копняка. Уже геть розвиднілось, й справді ревла корова. Бен не рухався. Потягло свіжим гноєм і димом.
Живіт різало наче ножем. До ребер не можна торкнутись, шкіра суціль чорно-синя. На голові здоровецька гуля, око запливло. Кожен рух витягує жили.
Спробував підвестися, тримаючись за стіну. Коліна трусяться, спина щемить, у паху горить вогнем.
Обходжу смердючий зіндан, рухаюсь по стіні. Бен прокинувся й дивиться на мою «зарядку».
– Harum zadeh[88]!
Над діркою з’явився гевал з автоматом, тицяє стволом. Мабуть, треба сісти. Я сповз на землю. Бородач прив’язав погнутий мідний глечик до мотузки, опустив униз. Бен цибнув, наче на здобич, швиденько відв’язав посудину. Таліб витяг мотузку.
Потім розстебнув штани й надзюрив прямо в зіндан, намагаючись поцілити в нас. Це його страшно розвеселило. Скот придуркувато гиготів, струшуючи, зав’язуючи брудні штани. Натішившись, пішов, щось мугикаючи.
– Ослотрах. Він таке виробляє кожен ранок.
– Був би ніж.
– О, ми б уже підходили до Кемп-Лезернека.
– Любиш це діло?
– Ножі? Навахо раніше носили їх у кожній складці одягу.
– Я з дитинства читав про вас. Чув такого письменника – Джеймс Віллард Шульц?
– Той, що «Ловець орлів» написав? Читав, гарно написано.
Ми довго теревенили.
– У нас у резервації сухий закон, а то наші спиваються на раз. Своя поліція, суди, територіальне управління. Наче держава в державі. Але жити тяжко, бракує роботи.