В одного роду чисто навколо будинків і гроші якось заробляють, а інші закидаються сміттям по шию і тільки з туристів гроші канючать.
– В тебе є брати, сестри?
– Ні, я сам.
– І я сам.
– Чим займався до флоту?
– Відучився в університеті.
– Серйозно? Закінчив університет і завербувався? Ну й дивак!
– Виграв грин-кард, вирішив пожити в Штатах.
– На кого вивчився?
– Викладача географії.
– Круто. У нас завжди вчителів не вистачає. Якщо й з’являються, то якісь дурні.
– А що так? Платять мало?
– Нормально. Ще й громада додає. Не хочуть, непрестижно. Та й мову бажано знати. А білі мову навахо вчити не хочуть.
– Я завжди хотів. Ще як фільм подивився – отой, про радистів[89]. Все одно нема чого робить. Так давай, учи.
– Добре. А своєї мови навчиш?
– Легко.
Здається, знайшли зайняття. Нас поки не зачіпали, давали воду, кидали об’їдки. Бен терпляче вчив мене. Мова дивовижна. Надзвичайно складна, але захоплива. Спочатку він називав слова, я їх повторював, далі ми складали речення. Так само вчили й українську.
За тиждень Бен уже міг привітатись, сказати, як його звати, хто він і звідки. Я таким похвалитись не міг. Чудернацькі звороти, слова з різною інтонацією давались мені важко, проте я не відступав. Через місяць чи десь так, якщо вірити нашому настінному календарю, ми вже могли трішки поговорити на рідних мовах.
Дивовижне відчуття. Уперше за два роки чути українські слова, хоча й смішно вимовлені, приємно. Покарьожене, з каліченою вимовою, але своє.
Так і кантувались. Що далі – невідомо. Переговори вести ніхто не буде. Пропав безвісти, ото й усе. Тікати неможливо. З ями не вилізти, ми самі слабкі, як новонароджені кошенята, і хто знає – куди йти. Лишалось чекати.
Якось, коли сонце майже залило зіндан вогнем і ми тулились до стін, гримнула ляда. Спустили драбину, наказали підніматись. Обдираючи коліна, хекаючи, ми з Беном видобулись нагору.
Троє бандюг погнали нас уперед. Надто близько не підходили – від нас несло, як з відстійника. Вигнали посеред кишлаку на просторий майданчик. Сонце сліпило – ледве очі не вилазили. Позаду хрипів Бен.
О, старі знайомі – очкастий перемовляється з сутулим старим дідуганом.
У пилюзі наші манатки. Кивають – одягайтеся. Подертий, скривавлений армійський камуфляж. Що за чортівня? Натягаємо дрантя. Наперед виходить кругломордий з м’яким черевом. «У руках японська цифрова відеокамера. Має такий дикий вигляд, ніби комп’ютер у хижі папуасів.
Зібралась добряча юрба. Більшість – озброєні чоловіки. Декілька разів з вікна чи дверей ближчої хижі визирала жіноча голова, проте швидко ховалась.
Усюдисущі хлопчаки крутились поряд, намагаючись дістати ногою або шпурнути камінця. Аж поки похмурий таліб щось не гаркнув, і малі здиміли.
Нас знімають. Підсічка. З розмаху падаємо на коліна. Неквапом, граючись блискучим лезом, підходить дебелий бородач. Міцні зуби щирить в усмішці, ствол калаша хляпає по нозі. Зрозуміло – різатимуть голови.
На півдорозі муслім спиняється, ніби вагаючись – до кого ж підійти, кого вибрати? Знущається, ушльопок. Відчуваю зрадливу дріж, смердючий піт заливає вид. Поряд відхекується Бен.
Таліб навпроти, оператор збоку. Ясно, хоче розважитись. Тоненьке жало за міліметр від ока. Шпаркий біль, лезо ковзнуло по щоці – гаряча річечка майнула вниз, затекла у вухо. Різун гикнув, вищирив широкі зуби. Підчепив лезом свастя й намірився рвонути.
Я втупився йому в очі. Груди розпирало від безсилля й люті. Ох, вирватися б зараз, зубами гризти цих скотів, до горлянки дістатися, облитися кров’ю – й видушити цей гадючник… На думку спала молитва, що бабця навчила дуже давно й заставляла проказувати кожного дня, як малим у лікарні лежав:
«Боги мої, поможіть і укріпіть мене, і захистіть від усього злого й недоброго. Дайте духу й сили. І ти Роде, і ти Свароже, і ти Дажбоже, і ти Велесе, і ти Перуне, і ти Ладо, і ти Ярило, і ти Купало – поможіть! Прапредку мій, вовче, поможи! Укріпи тіло і кров свою!»
Незчувся, як почав вимовляти, викрикувати слова, не спускаючи очей з ката. Той шарпнувся, хотів зайти за спину, але поточився й раптом гепнувся в пилюгу. З горлянки бурхнула крівля, очі полізли з орбіт. Таліб смикався, підгинав ноги, вигинався дугою, бився головою об суху глину. Нарешті затих, подригуючи ногою. Майдан онімів. Таліби з жахом дивилися на нас. І враз, наче повітря вибухнуло:
– Шайтан! Шайтан!
Мусліми відвертались, намагаючись не дивитись в очі. Дехто дрижачими руками обмотував лице брудним ганчір’ям. Протяжно завив пес, далі ще один – увесь кишлак потонув у лементі. Мене колотило й кидало. Бен тільки очима лупав.
89
«Ті, хто говорять з вітром» («Windtalkers», 2002) – фільм режисера Джона Ву з Ніколасом Кейджем у головній ролі, присвячений подіям останнього року Другої світової війни на Тихому океані.