– Що ти зробив?
– Нічого.
– Закляв таліба?
– Який т-там з-закляв… Молитву проказав, і все.
Між тим бородатих наче вітром здуло. Куди вони зслизли – хрін зна. Я піднявся з колін. Руки затекли, шорстка мотузка різала по живому. Таліб затих, тільки широка темна калюжа розпливлась у пилюзі. Поряд валявся широкий клинок.
Помарудившись, я насилу підрізав пута, добряче почикав руку. Потім поміг Бенові. На кисті лишились глибокі кров’яні борозни. Але то нічого. Підібрав «калаша», перевірив магазин – повний. Бен витяг пістолет – важкий, з довгим стволом «стєчкін».
Обшмонавши бородатого, знайшли флягу й напились. Що тепер? Ноги все ще трусилися, п’ять кроків – і сідай на передих. Хотілося якнайшвидше чкурнути з цього смердючого стійбища, та ноги не тримали.
Похитуючись і підшкандибуючи, поплелись у холодок. У руці – гранчаста Ф1, яку я зняв з талібової підперізки. Хай там як, але зарізати себе як барана вже не дамся.
Минуло з півгодини. Кишлак онімів. Никали обдерті кози, пощипуючи якісь колючки, та десь глухо мукнула корова. Раптом лемент – із-за крайньої халупи вивалюються мусліми, а попереду підскакує, падає, корчиться, розмахує засмальцьованим рам’ям маленький чоловічок.
– Дервіш! Дервіш!
Я зсунув запобіжник. Здохну, то хоч візьму трійко бороданів із собою на той світ. Але ті спинились метрів за п’ять.
Чоловічок, викидаючи чудернацькі колінця, не спинявся ні на мить. Сплутана, обпльована борода з крихтами їжі. Довге волосся, наче помащене олією, під лахміттям виблискує сухоребре тіло.
Спинився за крок. Блискучі очі із широченними зіницями. Дивиться, перехиливши голову, як собака.
Я теж не змигну. Враз дістаю свастя й тикаю йому межи очі. Той сахнувся, як від головешки. Впав на зад і, підпихаючись руками та п’ятами, поповз до своїх.
Щось швиденько залопотів старому, тицяючи пучкою. Той слухав, зсунувши кущасті брови, смикаючи кінець бороди. Ми сиділи мовчки. В Бена побіліли кісточки, з кулака виглядав круглий запал. Я опустив ствол, пильную – що буде.
Юродивий заскавулів і попер геть, гатячи себе по голові, смикаючи за чуба. Мусліми щось заджеркотіли, остерігаючись дивитись у наш бік. Старий мовчав, смикаючи бороду.
– Чого вони?
– Хіба поймеш? Гірше, чим намагалися, не зроблять. Почнуть бикувать – кидай гранату й гати по натовпу.
Нарешті спромоглися. Старий виступив наперед – щось крикнув. Потім замахав рукою, наче вітряк. Проганяють, чи як?
– Ходімо, поки вітер без сучків.
– В спину не дадуть?
– Якби хотіли замочить, положили б відразу.
– Давай хоч води наберемо.
Таліби тільки кліпали. Бен узяв флягу й неквапом набрав води з облупленої криниці. Швиденько ковиляючи, ми забралися з кишлака. Нас проводжали похмурим мовчанням.
На голому адреналіні йшли години три. Запасливий Бен стягнув з таліба годинник і прихопив запальничку. Він одразу взявся вести, а я плентався позаду, підпираючись «калашем».
Навколо дрижало повітря, від розтрісканої землі віяло, наче з печі. На небі ні хмаринки, навколо – пустка. Де-не-де стирчать висхлі будяки, трава нагадує жмутки дроту. Ми здохнемо в цій пустелі, тільки й радощів, що лишимося у власній формі й зі зброєю.
– Чого нас відпустили?
– Злякались, що я нечистий. Бач, дервіша притягли.
– Це той обірванець?
– Ага. Наказав, мабуть, щоб виперли з селища.
– Чому ж зброю не відібрали?
– Бо все, до чого торкаються шайтани, нечисте.
Вони тепер і криницю засиплють.
– Хай пісок жеруть, паскуди.
– Я тільки за.
Ми попадали біля невеликого останця. Облизана з усіх боків скеля давала хоч невеличку тінь.
– Куди тепер?
– Думаю, на північ. Надто далеко завезти нас не могли. Треба йти. Може, на конвой натрапимо або на рейдову групу.
– Бляха, без води точно загнемося.
– Не панікуй, я в пустелі з дитинства. Доберемося.
І почався перехід. Якби не Бен, я б відкинув ратиці в перші три дні. Йшли вночі, на день шукали якийсь прихисток, щоб перечекати скажену спеку. Їли все, що ворушилось. А що не ворушилось, розворушували і теж їли. Змії, їжаки, ящірки, якесь коріння, різноманітні жуки – усе йшло за перший сорт.
Коли наставала ніч, попереду був я. Не тому, що гарно орієнтувався, просто бачив краще. Темрява оживала, перекликалась, блискала зеленими очима. Ми часто чули вовчі голоси, шакалячий вереск, чиєсь голосіння. Проте тварини нас не займали. Декілька разів бачили групки муслімів – вони трюхикали на конях, тягнучи завантажених тюками віслюків.