Выбрать главу

– Слухаюсь, сер. Ще одне: можна мені додому подзвонить?

– Дзвони скільки влізе. Ось супутниковий телефон, тільки ж не ляпай зайвого, а то всім зв’язок обріжуть.

Схопив телефон, як чорт грішну душу. В Кабулі впросився відправити коротенький лист по електронці. Майже зразу отримав відповідь. Мої ледь не збожеволіли. Пишуть, а я не відповідаю. Насилу відбрехався.

Мама написала – купили мобільний телефон. Тепер у нагрудній кишені лежить маленький папірець з рядочком чисел. І подзвонити хочеться, і лячно чогось…

Я зайшов за намет, швиденько набрав номер. Гудок.

Ще один.

– Алло?

Мама. Горлянку здушив спазм.

– Алло? Хто це?

– Це я, ма.

– Денисе? Ох, Боже, синочок, а я все жду-жду, і сплю з цим телефоном. Ні на хвилину з рук не випускаю.

Чути гарно, наче ось тут говоримо. Мама плаче.

В мене потьмяніло перед очима. Дай присяду, а то ще гепнусь перед наметом – точно спишуть.

– Як ти, синок?

– Та нічого, працюю. А ви як?

– Теж по-старому, всі живі. В баби тільки тиск прихвачує, а так нічого. От добре, що подзвонив.

За два годи хоч голос твій почую. Ти не болієш?

– Та ні, все добре.

– Ось ще татові дам.

– Алло, Денисе, добрий день!

– Добрий день, та.

– Що ти там?

– Нормально. Роблю, живу. А ти як?

– Та тоже нічого. А як з грошима в тебе? Може, переслать?

– Та ні, все добре. Ви кажіть, якщо треба – я переведу, трохи підскладав.

– Та ти що, не тре. Дивись, щоб у тебе все було.

– Харашо. Тоді все, буду спать лягать, завтра вставать рано.

– Добре, дзвони, не забувай…

Трубка кавкнула й замовкла.

Я втер очі. Лишилось роздати борги – й можна додому.

У Штати ми повернулись за місяць до Дня морського піхотинця. З нашого юніта двоє загинуло, один лишився без п’ясти. Прийшло нове поповнення. На мене дивились з острахом. Але я не ганяв молодих. Після двох тижнів «карантину» задумався. Поряд стояло заправлене ліжко Тоні. Там його приставка, купа дисків. От тільки фоток не було. Видно, рідні забрали. А це лишили. Не знали, кому належать ці речі.

Я намагався довго не лишатись наодинці. В «поле» не пускали, хлопці роз’їхались. Частенько телефонував своїм. Подзвониш, і легше стає. Потім знову накочує. Згодом вирішив: треба старого Карла набрать. Чи, може, навіть зробить сюрприз.

Наступного дня я вже був в аеропорту «Big Easy».

Мрячив дрібненький дощик, люди поспішали до таксі, прикриваючись хто чим міг. Я пропустив одне авто, друге. Пощастило лише з п’ятого разу. Пройдоха водій теревенів без упину, зробив добрячий гак та ще й запросив космічну ціну. Хай. Кинув йому зім’яту бомажку.

– Здачі не треба.

Зраділий дурисвіт вискнув шинами, тільки закуріло. Я трохи постояв під дощиком і рушив до будинку.

Гм – газон пострижений, пляшки не валяються, алкаші не гадять. Де Карл? Гепнув у двері. Тиша. Гупаю сильніше. Щось шемрає. Нарешті замок клацнув.

– Живий!

Я ледве встояв на ногах. Старий обхопив за плечі, мало від землі не відірвав.

– Ти що – зранку зарядився?

– Пішов ти. Хоч би подзвонив!

Карл відвертався, утираючись долонею. Лице наче печене яблуко, підозріло блискотять краплі вологи. Зайшли у вітальню. Чисто. Бухлом і куревом не смердить.

– Як ти тут?

– Бухати кинув. Роботу знайшов.

– Оце так новини!

– Мужики зробили фірму і тренінговий центр. Ну там стрільбище, тури по виживанню, полювання, тактичні прийомчики. Мисливці у них є, а от справжнього мужика, що воював, – нема. То я й підрядився. Дай думаю, згадаю молодість.

– Ти наче підтягнувся, м’язи наросли.

– Перший тиждень думав – усе, кінець мені. Цілий день на ногах, спина тріщить. Але грошики гарні, бухать нема коли. Тепер тільки пивця в суботу, і то якщо занять нема.

– А що саме робиш?

– От позавчора повернувся. Водив п’ятьох хлопців полювати на алігаторів. Показував, як по джунглях іти, як маскуватись, де на привал ставать, їжу добувати. Одним словом, скаутський табір для дорослих мужиків. Хоча й дівки трапляються. Тут, на місці, ножовий бій показую, рукопашну.

– Нормально.

– Як сам? Розказуй.

– Трохи пошугали бородатих, у полоні посидів, далі втік, ще постріляли…

– В полон потрапив? Мать його за ногу!

Ми ще довгенько теревенили. Я оповідав про Афганістан, про талібів і Бена.

– Червонопикі, себто індіанці, ще ті чорти… У нас у загоні їх не було, але в сусідів один звірював. Коси до пояса, в бою, казали, скажений, наче пес. З «чарлі» скальпи дер і на пояс вішав…

Задріботів телефон. Карл підняв.

– З роботи. Зараз…

Ти ба, який ділок – з роботи! І в хаті чисто. Ніби світ перевернувся.