– Слухаюсь, сер. Ще одне: можна мені додому подзвонить?
– Дзвони скільки влізе. Ось супутниковий телефон, тільки ж не ляпай зайвого, а то всім зв’язок обріжуть.
Схопив телефон, як чорт грішну душу. В Кабулі впросився відправити коротенький лист по електронці. Майже зразу отримав відповідь. Мої ледь не збожеволіли. Пишуть, а я не відповідаю. Насилу відбрехався.
Мама написала – купили мобільний телефон. Тепер у нагрудній кишені лежить маленький папірець з рядочком чисел. І подзвонити хочеться, і лячно чогось…
Я зайшов за намет, швиденько набрав номер. Гудок.
Ще один.
– Алло?
Мама. Горлянку здушив спазм.
– Алло? Хто це?
– Це я, ма.
– Денисе? Ох, Боже, синочок, а я все жду-жду, і сплю з цим телефоном. Ні на хвилину з рук не випускаю.
Чути гарно, наче ось тут говоримо. Мама плаче.
В мене потьмяніло перед очима. Дай присяду, а то ще гепнусь перед наметом – точно спишуть.
– Як ти, синок?
– Та нічого, працюю. А ви як?
– Теж по-старому, всі живі. В баби тільки тиск прихвачує, а так нічого. От добре, що подзвонив.
За два годи хоч голос твій почую. Ти не болієш?
– Та ні, все добре.
– Ось ще татові дам.
– Алло, Денисе, добрий день!
– Добрий день, та.
– Що ти там?
– Нормально. Роблю, живу. А ти як?
– Та тоже нічого. А як з грошима в тебе? Може, переслать?
– Та ні, все добре. Ви кажіть, якщо треба – я переведу, трохи підскладав.
– Та ти що, не тре. Дивись, щоб у тебе все було.
– Харашо. Тоді все, буду спать лягать, завтра вставать рано.
– Добре, дзвони, не забувай…
Трубка кавкнула й замовкла.
Я втер очі. Лишилось роздати борги – й можна додому.
У Штати ми повернулись за місяць до Дня морського піхотинця. З нашого юніта двоє загинуло, один лишився без п’ясти. Прийшло нове поповнення. На мене дивились з острахом. Але я не ганяв молодих. Після двох тижнів «карантину» задумався. Поряд стояло заправлене ліжко Тоні. Там його приставка, купа дисків. От тільки фоток не було. Видно, рідні забрали. А це лишили. Не знали, кому належать ці речі.
Я намагався довго не лишатись наодинці. В «поле» не пускали, хлопці роз’їхались. Частенько телефонував своїм. Подзвониш, і легше стає. Потім знову накочує. Згодом вирішив: треба старого Карла набрать. Чи, може, навіть зробить сюрприз.
Наступного дня я вже був в аеропорту «Big Easy».
Мрячив дрібненький дощик, люди поспішали до таксі, прикриваючись хто чим міг. Я пропустив одне авто, друге. Пощастило лише з п’ятого разу. Пройдоха водій теревенів без упину, зробив добрячий гак та ще й запросив космічну ціну. Хай. Кинув йому зім’яту бомажку.
– Здачі не треба.
Зраділий дурисвіт вискнув шинами, тільки закуріло. Я трохи постояв під дощиком і рушив до будинку.
Гм – газон пострижений, пляшки не валяються, алкаші не гадять. Де Карл? Гепнув у двері. Тиша. Гупаю сильніше. Щось шемрає. Нарешті замок клацнув.
– Живий!
Я ледве встояв на ногах. Старий обхопив за плечі, мало від землі не відірвав.
– Ти що – зранку зарядився?
– Пішов ти. Хоч би подзвонив!
Карл відвертався, утираючись долонею. Лице наче печене яблуко, підозріло блискотять краплі вологи. Зайшли у вітальню. Чисто. Бухлом і куревом не смердить.
– Як ти тут?
– Бухати кинув. Роботу знайшов.
– Оце так новини!
– Мужики зробили фірму і тренінговий центр. Ну там стрільбище, тури по виживанню, полювання, тактичні прийомчики. Мисливці у них є, а от справжнього мужика, що воював, – нема. То я й підрядився. Дай думаю, згадаю молодість.
– Ти наче підтягнувся, м’язи наросли.
– Перший тиждень думав – усе, кінець мені. Цілий день на ногах, спина тріщить. Але грошики гарні, бухать нема коли. Тепер тільки пивця в суботу, і то якщо занять нема.
– А що саме робиш?
– От позавчора повернувся. Водив п’ятьох хлопців полювати на алігаторів. Показував, як по джунглях іти, як маскуватись, де на привал ставать, їжу добувати. Одним словом, скаутський табір для дорослих мужиків. Хоча й дівки трапляються. Тут, на місці, ножовий бій показую, рукопашну.
– Нормально.
– Як сам? Розказуй.
– Трохи пошугали бородатих, у полоні посидів, далі втік, ще постріляли…
– В полон потрапив? Мать його за ногу!
Ми ще довгенько теревенили. Я оповідав про Афганістан, про талібів і Бена.
– Червонопикі, себто індіанці, ще ті чорти… У нас у загоні їх не було, але в сусідів один звірював. Коси до пояса, в бою, казали, скажений, наче пес. З «чарлі» скальпи дер і на пояс вішав…
Задріботів телефон. Карл підняв.
– З роботи. Зараз…
Ти ба, який ділок – з роботи! І в хаті чисто. Ніби світ перевернувся.